Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

своєму. Він погодився, і ми поїхали до Носа. Записатися до нього на прийом було неможливо, тому чекали біля входу. Я подумав, що, побачивши нас, Павло Енлільович погодиться поговорити. Так і сталося. Хоч обличчя у пана Носа витягнулося, наче у груші, він запросив нас до себе у кабінет. Там я виклав свої козирі. Ну, шансів довести, що Павло Енлільович — прутень-утікач, в нас не було: це звучало так дивно, що нас би засміяли. Але, по-перше, ми б змогли звернути увагу на відсутність у пана Носа минулого. Він звідкілясь узявся, а чи не шпигун, чи не ворог держави?

— Навіть якщо ви вигадаєте свою біографію, її можна буде легко перевірити і викрити вашу брехню, — попередив я.

— Маячня, мені довіряють при дворі, і ваші звинувачення... — почав було Ніс, але я його перервав.

— Так, вам довіряють, і на вас чекає чудова кар’єра. Але саме через це у вас є і буде багато ворогів. Той же губернатор, який сприяв вашому підйому, тепер тільки мріє, як би знищити вас. І не він один. Думаєте, всі ці люди пройдуть повз можливість вдарити по вас, не почнуть розкопувати вашу біографію? Я думаю, що почнуть.

— Досі ж не почали, — скривився чиновник.

— Бо тупі і бездіяльні. Але якщо ми дамо їм у руки зброю, вони відкриють полювання на вас, можете в цьому не сумніватися, — запевнив я.

— Я не боюся їх!

— Вірю вам, ви — мужня людина. І, можливо, вам удасться встояти, хоча навіть за найкращого ходу подій подальший розвиток вашої кар’єри загальмується. Але ж це не єдиний наш козир. Ми зробимо так, що до бунтівників потрапить інформація про вас. І тут я ще більше впевнений, що вони схопляться за історію прутня, який зробив успішну кар’єру урядового чиновника. Більше того, за бунтівниками підтягнуться і вороги імперії за кордоном, які почнуть розповідати про варварську Росію, де вгору вибиваються статеві органи, які втекли від господарів.

— Маячня! Ніхто не звертатиме уваги на бунтівників! — крикнув Ніс. Коли людина починає кричати, це означає, що вона програє.

— Ви впевнені? А ось фотографія, де вас на станції Сміла обнімає государ...

— Таких фотографій немає!

— А оце що? — Я показав. Він аж скрикнув із несподіванки.

— Але ж я викупив та знищив негатив!

— Негативи не горять, Павле Енлільовичу. Так ось, ви розумієте, як вашу карту розігруватимуть вороги Отєчества? І цей розіграш не буде вам на користь.

— Що ви від мене хочете? — закричав Ніс. — Я не повернусь до нього! В ті штани! Я звик уже до іншого життя!

— Ну нахаба! Звик він! Ти хер, от і лізь у штани та працюй, коли треба! — обурився Ліпський.

— Я не став так говорити, а запропонував господарю і члену домовитися між собою, знайти якийсь вихід, який би задовольняв обох. З тим я їх залишив і вийшов із кабінету, сів чекати. Десь за годину і Ніс, і його колишній господар вийшли. Судячи з їхніх облич, вони були задоволені знайденим рішенням. Павло Енлільович подав мені руку.

— Зачекай, у нього що, рука була? — здивувався підполковник.

— І руки, і ноги, і голова. Якщо не придивлятися, то людина людиною. А якщо придивитися, так хер.

— І ти йому руку потиснув? Ваню! — Ліпський аж скривився.

— Ваша благородь, його государ обіймав, що мені вередувати було? Потиснув. Він подякував мені, і ми з клієнтом поїхали. Вже по дорозі той розповів, що домовився з Носом робити кар’єру удвох. Ніс мусив далі пробиватися, а мій клієнт за ним.

— Розумієте, Іване Карповичу, я вже десять років на землі б’юся і не розбагатів, — пояснив мені клієнт. — Інші взагалі збанкрутували, а я так-сяк тримаюся. А хто по чиновній лінії пішов, той вже значно більше заробив. Бо стіл начальствений, Іване Карповичу, у нас значно врожайніший за землю, навіть за наші лохвицькі чорноземи. Тому й вирішив я піти на державну службу. Ось гроші за цю справу і ось премія. Ну і прошу, щоб усе це тримали ви у таємниці.

— Тільки так, — пообіцяв я.

Після цього ми більше не бачилися, але чув я, що Павло Енлільович Ніс зробив стрімку кар’єру, став губернатором десь у Сибіру, а за ним по чиновних сходинках здерся і мій колишній клієнт, який став віце-губернатором. Казали, що Ніс уже розглядався на призначення туркестанським генерал-губернатором, але загинув у Барнаулі.

— Бунтівники? — спитав Ліпський.

— Чоловік-рогоносець. Справа в тому, що Ніс не полишив своїх статевих звичок, стрибав у гречку, як тільки була така можливість, не пропускав жодної спідниці. Цікаво, що віце-губернатор це також любив, тож завжди вони блудили удвох, і вбили їх обох. Тепер можу я вам розповісти цю історію, ваша благородь, а якби були живі, то ані слова б не сказав.

— Тьху, Ваню! Наливай! Знову жахів розвів! Тепер боятимуся, що втече мій хер, а мені потім ганяйся за ним!

— Пропоную випити за те, щоб органи слугували нам так само віддано, як ми служимо государю імператору! — сказав я і підняв келих.

— Золоті слова, Ваню! — Їх благородь випили, ще щось трохи поварнякали і заснули.

Я вийшов з бліндажа, проблювався, бо завжди старався не лягати спати п’яним. Подихав свіжим повітрям і тоді вже пішов усередину, де на всю силу давав хропака Ліпський. Хропіння його було подібне до важкої артилерії, з підвиваннями і плямканням, заснути при ньому було неможливо, але я знайшов метод. Влігся і почав цикати зубами: «Ци-ци-ци-ци-ци-ци-ци». За хвилину Ліпський припинив хропіти і застогнав. А я заснув.

Трупаки

ранці я прокинувся першим, вийшов із бліндажа, побачив, що Федька і Петька вже готують сніданок. Голова була трохи важкувата, вирішив пройтися, коли почув гуркіт двигуна аероплана. Схопився за гвинтівку. Бо минулого разу, після того як над нами літав німецький аероплан, нас добре довбала ворожа артилерія. Закинув гвинтівку за плечі, плюнув на долоні та почав дертися по сосні з тим, щоб спробувати збити німця. Та поки я заліз, аероплан пролетів. Потім прибіг хтось із солдатів і доповів, що аероплан сів за лісом. Це було дивно, але не моя справа. Невдовзі патруль привів офіцера з погонами штабс-капітана.

—