Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Ну той, — почав лікар, зробив паузу, ми чекали. — Статевого органа справді немає.

— Може, його відрізали? — спитав я.

— Ні, я ще коли вчився в університеті, бачив скопців. Там зовсім інакше. А тут шкіряна оболонка в наявності, а печеристі тіла відсутні у повному обсязі. — Лікар знизав плечима.

— Може, їх і не було? — спитав я.

— Іване Карповичу, в мене десятки свідків жіночої статі, які підтвердять, що він був! — запевнив землевласник.

— А яйця? — спитав я.

— Яйця на місці, нормальні яйця, жодних патологій.

— І як це розуміти?

— Я нічого такого не бачив, такі випадки у науці не описані, тут можете бути впевнені, бо я передплачую медичні журнали, у тому числі іноземні, — сказав лікар. — Не знаю, як це зрозуміти.

— А хер окремо від організму довго може прожити? — поцікавився я.

— Взагалі-то ні. Він і відокремлюватися не мав, але втік. Тому я не знаю. — Лікар виглядав приголомшеним. Я теж.

— Що ж, дякую.

Землевласник розплатився за візит, ми сіли в його візок і від’їхали за село, потім я попросив зупинитися. Сказав, що беруся за справу, хоч вона і виглядає украй дивною. Землевласник зрадів.

— Іване Карповичу, прошу, допоможіть мені! Я ж іще молодий, мені ще жити і жити! А мене перетворили на якогось мерина! Це все життя мені зруйнувало! Знайдіть його і поверніть мені! Я готовий заплатити за це, скільки зможу! Прошу вас!

— Нічого не обіцяю, бо ця справа виходить за межі мого досвіду, але спробую.

Я ще розпитав землевласника, а потім засів думати над тим, де шукати пропажу.

— Та що там думати? Де ще херу бути? У борделях! — закричав Ліпський, який помітно переймався історією, до того, що щохвилинно сіпав себе, наче хотів переконатися, що його не спіткала доля бідолашного землевласника.

— Так, перевірив їх у першу чергу. І не тільки борделі, але й модисток, хористок, праль, інших дам, яким гроші пом’якшували серця, дозволяючи з милосердям ставитися до чоловічих забаганок. Питав про дебелого, лисого чоловіка, можливо, з поганими манерами. Та його не бачили. Тоді я подумав, що втікачу знадобився б одяг, щоб прикрити своє тіло і не викликати підозр. Я почав з’ясовувати у поліції, дізнався, що на станції Ромодан пограбували прикажчика, який керував маєтком по сусідству. Прикажчик був високим, дебелим чоловіком, повертався з гостей трохи напідпитку, коли з кущів до нього на віз хтось кинувся, звалив на землю і побив, після чого роздягнув, зв’язав і зник. Прикажчика знайшли вранці, голого та змерзлого від нічної прохолоди. Всі дивувалися, хто це міг напасти на такого кремезного чоловіка. Я ж поїхав до Катеринославської губернії, бо, судячи з напрямку руху вздовж залізниці, втікач подався туди. Перевіряв будинки розпусти, розпитував веселих дам...

— Слухай, хороша в тебе, чорт забирай, робота! Я теж хочу! — закричав Ліпський. — Оце особливо, щоб публічні доми інспектувати!

— Ну, ваша благородь, ви у першому ж затрималися б на тиждень. А мені треба було знайти втікача. Порозпитував дам — нічого не чули. Пройшовся по кравцях катеринославських, питав, чи не шили вони здоровезних костюмів. І один із них розповів, що шив одразу два фраки і три мундири для чиновника з особливих доручень при губернаторі. Чиновник той приїхав нещодавно, багаж його загубився у дорозі, і треба було відновити гардероб. Я зацікавився цим чиновником, дізнався, що поїхав той у Слов’яносербський повіт, де на шахтах почався страйк. Шахтарі, яких розбурхували бунтівники, спалили шахтоуправління, вимагали покращення умов праці та збільшення платні. Місцеві чиновники, всі дуже ліберальні, силу застосовувати побоялися, сподівалися на переговори, але дарма. Коли приїхав той чиновник, якого звали Павло Енлільович Ніс. Він одразу зібрав поліцію, попросив два ескадрони козаків і роту солдатів, оточив страйкарів, наказав припинити заворушення і стати до роботи. А коли ті відмовилися, то сам повів солдатів у атаку, розрізав страйкарів навпіл і примусив тікати. Козаки та поліція потім ловили шахтарів і сильно били. Так страйк було припинено, його організаторів арештовано, а Павло Енлільович зарекомендував себе з найкращого боку. Казали, що його у Петербурзі помітили. Був він справді дебелий, головатий. Завжди носив велику шапку з крисами, характеру був грізного і нічого не боявся. Сам я бачив, як він повів солдатів на барикади, верхи їхав під справжнім градом з каміння, але не злякався і всидів, атаку довів до переможного кінця.

Одним словом, молодець, а мені ж був потрібен хтось зовсім інший. Продовжував я шукати втікача далі, коли почув про замах на Павла Енлільовича, який зчинили бунтівники. Виявляється, під час допитів у поліції загинуло двоє революціонерів, було схоже на те, що забив їх ногами особисто Ніс. Тож бунтівники вирішили помститися за допомогою бомби, яка вибухнула біля авто чиновника. Воно загорілося, але Ніс зміг звідти вилізти і вижив. У газетах було оприлюднено фотографію, як пораненого Носа несуть на руках до лікарні. Дуже добре фото, я кілька разів його роздивлявся, бо ж на ньому весь жах замаху. Люди перелякані, Павло Енлільович зі скривавленим обличчям і без звичного капелюха, але тримався гідно. Ліг я спати, а в мене часто так буває, ваша благородь, що у сні відповіді приходять.

— У мене тільки баби, Ваню, голі, багато! — мрійливо зітхнув Ліпський. — Як набіжать гурії без трусів і таке зі мною роблять, що вранці прокидаюся, наче лимон вичавлений! Ох ті баби!

Підполковник мрійливо заплющив очі, відкинув голову і на кілька хвилин занурився у приємності. Потім підняв голову, зітхнув.

— Ага, Ваню, що там у тебе далі було?

— Ну так от, спав я, і тут мене наче голкою під зад, аж прокинувся. Запалив лампу, схопив фотографію і закричав, та так, що Уляна Гаврилівна, кухарка моя, прибігла перелякана. Я швиденько запріг Чалого, коника мого, і поїхав до Лохвиці. Верст десять проїхав і зупинився. Бо з чим їду? З одною фотографією! Замало це.

— І що з фотографією? — не зрозумів Ліпський.

— А те, що на ній був зображений величезний хер!

— Що? Хер? У газеті? Оце номер! — підполковник дико зареготав. — Це ж скандал був!

— Ніякого скандалу, бо ніхто і не помітив!

— Як це хер у газеті можна було не помітити?

— А так, що людина завжди бачить те,