Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

Махно, як здалося Левкові, підозріло покосився на нього, мовляв, що ж ти є за цабе, аби вирішувати такі доленосні питання? І, щоб не розгнівити вельми запального "батька", Макуха поспішив виправити свою дипломатичну помилку:

— Я посланий до тебе, Несторе, щоб лише з'ясувати, чи ти згодний зустрітися з Григор'євим і Петлюрою найближчими днями у зручному для тебе місці? Про тему переговорів я вже сказав.

— А мене, шановний земляче, нині турбує інше: зі мною прийшла сюди половина України — цілими сім'ями, з усім своїм збіжжям прибрели. Тисячі дітей, жінок, дідусів, бабусь, що не вмерли дорогою, можуть сконати не сьогодні-завтра тут, на Єлизаветградщині. Серед цих бідолах є багато гуляйпільців, — Махно, як завжди, на перше місце поставив долю своїх повстанців. А в Макухи при згадці про земляків защеміло серце.

— Як там мої батьки? — спитав він.

— Не знаю. Вони залишилися в Гуляйполі. Не розстріляє їх Денікін, — отже пощастить, ти ще з ними побачишся, — відповів Махно і тут же, хитра його душа, раптом захотів підловити Левка на гарячому, тож запитав: — До речі, чому ти все говориш про боротьбу нас трьох з Росією, а все мовчиш за Денікіна? Ви, петлюрівці, хіба з Денікіним не воюєте? Може ви з ним у таємному, від мене, союзі?

— Ти що, Несторе?! — розгнівався Левко на таке запитання. — Для нас що Денікін, що більшовицька Росія — один і той же ворог. Різниці між ними для України ніякої.

— Добре, що хоч тут у нас немає розбіжностей, — примирливо сказав Махно і знову — за свою вигоду: — Тоді може візьмете у ваші лікарні моїх поранених повстанців, а заодно й цивільних, яким вкрай необхідна допомога лікарів?

— А чого ж? Я думаю, що Симон Васильович Петлюра це питання вирішить негайно, як тільки я йому доповім. Хоч і для нас нелегко...

— Знаю, не плач, — перебив Махно. — Мені потрібно звільнитися від поранених і від цивільного обозу, щоб я зміг розвернутися й дати в зуби Денікіну, який плентається за мною і вже, відчуваю, ось-ось наступить на п'яти.

— Я постараюся, Несторе. Буду переконувати... Але що мені сказати про зустріч трьох?

— Вона, Левку, вирішиться сьогодні ж... Можливо навіть швидко. До мене ось-ось має прибути Григор'єв. Я з ним мило-любо порозмовляю і тоді вже тобі відповім. — Махно замовк, прислухався до кроків, що доносилися з широкого, вистеленого кахельною плиткою, коридору. — Ось він, мабуть чимчикує.

Зайшов Задов.

— A-а, це ти, Льово. Не вгадав і делегатові від Петлюри сказав, що то йде сам отаман Таврії і прочая, і прочая... Чого хочеш?

Розвідник впритул наблизився до "батька", щось зашепотів йому на вухо. Коли закінчив говорити, ступив крок назад, чекав вказівок.

Махно відреагував негайно. Він звернувся до особистого охоронця Нетреби, котрий, на диво, досі спокійно дрімав на стільці:

— Сашко, посидь з Левком тут, а ми з Зіньковським вирішимо одне важливе питання. До речі, нагодуй тим часом нашого гостя в Галини Андріївни.

Махно і Задов вийшли.

— Це і є той знаменитий на всю Україну контррозвідник? — поцікавився Левко в Сашка.

— Він самий. А що?

— Та нічого. Молодий і вельми симпатичний. Схожий на билинного богатиря Альошу Поповича. Аж не віриться, що він може свої жертви душити руками. Він наче такий м'який серцем.

— У тихому болоті, Левку, дияволи водяться.

— Це вірно, — погодився Макуха.

— А я хотів, Левку, тебе спитати, за що бореться Петлюра?

— За вільну й незалежну Україну.

Сашко трохи подумав і сказав:

— А ми також за вільну й незалежну Україну, але в першу чергу вільну від поміщиків та буржуїв І незалежну від держави. А як ви із землею хочете вирішити? Чував, що віддаєте її селянам за викуп?

Левко усміхнувся й раптом посуворішав.

— Ми пропонуємо землю за викуп? — перепитав він і категорично заперечив: — Брехня більшовицьких комісарів. Не слухай їх.

— Та не їх я слухав! Я чув це від гуляйпільських націоналістів ще у вісімнадцятому році. Їх, правда, наш "батько" постріляв.

— І даремно, Сашку, вкоротив їм життя. Мабуть, хлопці самі не знали, що вирішила Центральна Рада.

— А що вирішила?

— Насправді ще 7 листопада 1917 року Центральна Рада своїм третім Універсалом проголосила, що на території України існуюче право власності на поміщицькі землі скасовується і що ті землі є власністю всього трудового народу й перейдуть до нього без будь-якого викупу.

Нетреба здивовано глянув на Макуху, запитав:

— Тоді чому ми, махновці і петлюрівці, ворогуємо між собою?