Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— Ото ж бо!.. Тому й Петлюра пропонує усім нам, українцям, зустрітися й обсудити все.

Сашко вже наче не чув земляка-делегата, а говорив сам до себе:

— Нічого не розумію.. Як для мене, то головне — земля. Дайте її мені — і я шаблю кину у борозну та й приорю її на віки вічні. — Сашко враз замислився над сказаним і додав: — Та хай вирішує "батько". Він — отаман. Що накаже, те й будемо робити... Ходімо, Левку, до матінки Галини обідати. Бо я вже проголодався, мов пес бездомний. Та й ти з далекої дороги. А Нестор Іванович, коли звільниться, тебе покличе.

Поки Сашко й петлюрівський делегат обідали, Махно розмовляв у кабінеті Задова ще з одним делегатом — посланцем від більшовицької Москви. Цей вимагав зовсім іншого, ніж Левко. Ленін хотів одержати від Махна вагомі запевнення, що "батько" не вступить ні в який союз з Григор'євим, поведе рішучу боротьбу з Денікіним і, звісно, направить з України у Москву й Петроград щонайбільше хліба — сотні, тисячі вагонів з пшеницею, житом, крупами.

Сонце пекло немилосердно, й після дощу, що раптово нахлинув і так же раптово вщух, було парко, а в кабінеті контррозвідки, де всі вікна були навмисне зачинені, щоб ніякі звуки не виривалися назовні, не було вже чим дихати. Нестор розстебнув гімнастерку, скинув пасок з маузером і поклав його на стіл.

— Ви усе сказали? — запитав він вусатого, літ під шістдесят, делегата, певно, кадрового робітника-більшовика якогось із заводів Петрограда, котрий, попри все, добре володів українською мовою.

— Так, усе.

— А тепер послухайте мене. Я вирішу сам, без підказки Москви, що мені робити з Григор'євим. І вирішу цими днями. Друге. Відносно рішучої боротьби з Денікіним. Чому Москва не дала мені патронів, кулеметів, гармат, коли я тримав фронт під Маріуполем?

Делегат промовчав.

— А я скажу. Більшовики думали, що Денікін мене розчавить. І така розправа над повсталим селянством для Москви була вигідна, бо не стало б моєї армії і повністю був би знекровлений царський генерал, якого легко добили б червоні. Помилилися ви. Бо не такі ми вже дурні, як думаєте про нас.

Делегат мовчав, уважно слухав.

— Вимагаєте, щоб я вступив у бій з Денікіним зараз? Сьогодні? Ви що, насміхаєтесь наді мною? Встаньте, підійдіть до карти. Я вам покажу, в якому ми зараз мішку.

Делегат підвівся, підійшов до карти. Махно почав розповідати й показувати на карті:

— Ми стоїмо ось тут, у Сентаві. З півночі, сходу і півдня ми оточені відбірними військами білих генералів Слащова і Шкура, в основному — кіннотою. Рубаки вони сильні, вояки — сміливі, тактику і стратегію ведення війни і боїв знають відмінно. А із заходу нас приперли петлюрівці. Поки що вони щодо нас тримають нейтралітет. Але поки що... А що буде завтра? — Махно зробив невелику паузу і продовжив говорити: — Так, моя армія боєздатна, моральний дух повстанців надто високий, але кількісно противник перевершує нас у десятеро разів, без перебільшення. Ви собі уявляєте все це?

— Уявляю, — відповів делегат. — І співчуваю... А де ж війська нашого зрадника?

— Григор'єва? — перепитав Махно і відповів. — Він у мене під пузом, на південному заході, ближче до Одеси.

Делегат замислився, мабуть, над безвихідним становищем армії Махна, бо невдовзі повторив те, що сказав перед цим:

— Допомогти вам ми справді не можемо. На молоду радянську Росію наступають звідусіль, у тому числі своїм правим крилом погрожує заволодіти Москвою генерал Денікін.

Махно не здавався:

— Чому, наприклад, мені не може допомогти своєю кіннотою Олександр Пархоменко? Він же стоїть зовсім близько і без діла. Тим більше, у вигідному місці.

Делегат:

— Пархоменко стримує натиск Денікіна, який рветься на Москву. Але я доповім в уряді вашу пропозицію.

Махно:

— А відносно хліба Петрограду й Москві... Якщо з'явиться хоч найменша можливість, відкриється хоч якесь вікно на Росію, я відразу відправлю вам хліб. Але мені натомість потрібні кулемети, гармати, патрони, снаряди...

Делегат:

— І про це я доповім.

Махно:

— Оце все, про що тут говорив, і передайте. Вибачте, більше вам уваги приділити не можу... Нагальні справи... — До Задова: — Льово, розпорядися, щоб делегата нагодували й відправили назад безпечним шляхом. Я буду в себе.

Махно вийшов. У своєму кабінеті він продовжив розмову з Левком, тепер уже предметніше й наполегливіше. Йому було зрозуміло, що чекати від більшовиків допомоги — марна трата часу, слід покладатися лише на власні сили і власний хист.

У ситуації, що склалася, Махно вирішив забезпечити собі надійним хоч один бік — західний. Тому Левкові він сказав, що днями надішле у ставку Петлюри свою делегацію, яка має вже конкретно домовитися і про лікування поранених махновців, і про ненапад петлюрівців на армію "батька" й навпаки. Це мав бути перший крок до майбутнього об'єднання армій двох українських отаманів — Петлюри та Махна. Григор'єв