Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

Крекіт зробив знак рукою, що нічого страшного нема, й вийшов; за хвилю він повернувся з Чарлі Бетсом. Сайкс сидів посередині кімнати. Він був перший, кого побачив Чарлі. Їх очі ззирнулися.

– Тобі, – скрикнув хлопець, кидаючись назад, – чому ти мені не сказав цього раніше?

Ворожість старших колишніх товаришів так пригнітила заклятого чоловіка, що він радий був запобігати ласки бодай перед цим хлоп’ям. Тому він хитнув ласкаво головою й простягнув до нього руку.

– Відведи мене до іншої кімнати! – мовив хлопець відступаючи.

– Чарлі! – звернувся Сайкс, підходячи до нього. – Ти не впізнаєш мене?

– Не руш, не руш, не підходь! – скрикнув хлопчик, відступаючи ще далі й дивлячися з жахом убивці у вічі. – Потвора!

Сайкс зупинився: вони ззирнулися знов, і чоловік спустив додолу очі.

– Будьте всі мені за свідків! Усі! – скрикнув хлопець, махаючи стиснутими кулаками й щораз дужче шаліючи. – Дивіться, дивіться: я не боюсь його! Якщо вони з’являться, я викажу на нього! Викажу, викажу! Кажу вам це заздалегідь! Хай він уб’є мене, коли хоче або коли посміє! Байдуже! Коли я буду тут, я викажу на нього! Хай його живцем в окропі варять – я й тоді викажу на нього! Убивець! Душогуб! Пробі! Пробі! Коли між вами є хоч один хоробрий чоловік, поможіть мені! Убивець! Пробі! Геть його!

І з цим криком беззбройна дитина кинулася з кулаками на кремезного чоловіка. Обурення надало їй сили; вона наскочила на нього так раптово, що розбійник повалився на землю.

Кегс, Чітлінг і Крекіт мов скам’яніли й мовчки дивились, як боролась долі дитина з чоловіком; хлопчик не тямив нічого, не помічав ударів, що сипались на нього, і тільки щораз щільніше й щільніше затягував куртку на грудях убивці, голосно гукаючи: пробі!

Проте боротьба була занадто нерівна й довго тривати не могла. Сайкс підібгав хлопчика під своє тіло і вже уперся йому коліном у горло, коли нараз Крекіт сіпнув його за руку й сполохано показав на вікно. Внизу на вулиці замаячіли вогні, почувся голосний стурбований гомін, тупотіння хапливих незчисленних кроків по сусідньому дерев’яному містку. Якийсь вершник був, мабуть, серед юрби, бо по нерівному камінні задзвеніли підкови. Вогні наближалися, яснішали, тупотіння зростало й насувалося, в двері щось грізно постукало, а потім знявся такий злісний рев сотень голосів, що найсміливіше серце могло б похолонути.

– Пробі! Він тут! Ламайте двері! – кричав щосили хлопець.

– Іменем короля – відчиніть! – закричали надворі, і глухий рев знявся знову, але ще ближче й гучніше.

– Ламайте двері, ламайте двері! – надривався хлопець. – Доброю волею вони їх не відчинять! Біжіть просто на світло до кімнати! Ламайте двері!

Коли він замовк, важкі могутні удари посипалися в двері й у віконниці нижнього поверху і з грудей юрби вирвалося голосне одностайне «ура!». Крик цей був такий могутній, що застукані злочинці вперше зрозуміли, яка юрба зібралася внизу.

– Куди замкнути це кляте чортеня! – люто скрикнув Сайкс, бігаючи, як звір, по кімнаті й волочучи хлопчика, немов порожній лантух, за собою. – Сюди! Швидше! – він штовхнув його в якусь темну комірку й замкнув двері засувом і ключем. – Надвірні двері надійні?

– Ключ і ланцюг, – відповів Крекіт, що, як і його товариші, стояв безпорадний, приголомшений, не знаючи, що чинити.

– Дошки міцні?

– Оббиті бляхою.

– Вікна?

– Теж.

– Прокляття на вас! – скрикнув в розпуці зухвалий розбійник, розчиняючи вікно й загрожуючи юрбі. – Шалійте! Шалійте! Рано зраділи!..

Ніколи ще людське вухо не чуло такого жахливого реву, яким відповіла розлютована юрба на цей виклик. Ті, що стояли далі, кричали переднім підпалити хату, інші вимагали, щоб поліція застрелила на місці злочинця. Але це все було ніщо супроти гніву якогось вершника, що скочив із сідла і, прокладаючи собі руками дорогу крізь розбурхану юрбу, немов би це були хвилі морські, підбіг до вікна й своїм викриком «Двадцять гіней тому, хто дістане драбину!» покрив увесь галас.

Його сусіди підхопили ці слова, і сотня голосів віддала їх луною. Одні вимагали драбини, другі ковальського молота, треті кидались по них із смолоскипами, поверталися назад з порожніми руками й знову починали галасувати; одні надривали собі груди безсилою лайкою й прокльонами, другі протискувалися силоміць у нестямі вперед, засліплені, розскаженілі, заважаючи роботі передніх. Дехто з найсміливіших зайдиголів намагався видряпатися на другий поверх по ринвах і виступах у стіні. Внизу, у темряві, хвилювалася гудюча юрба, мов руна польові під наскоками сердитого буревію, і час од часу озивалася голосним звірячим ревом.

– Вода спадала, коли я йшов! – скрикнув убивець, відскакуючи назад од вікна, щоб не бачити цих жахливих, розскаженілих облич. – Мотузку швидше, довгу мотузку! Вони всі спереду. Я спущуся в рівчак і так утечу. Швидше мотузку, а то я вб’ю вас усіх, а тоді проб’ю й сам собі голову!

Сліпий жах паралізував його товаришів, і вони мовчки показали йому, де зберігаються мотузки. Убивець похапцем вибрав найдовшу та найміцнішу й кинувся на горище.

Усі вікна в задній частині будинку були здавна замуровані цеглою, за винятком одного маленького віконця в тій комірці, де сидів замкнений хлопчик, що було занадто мале навіть для його щуплого тільця; але крізь цю відтулину можна було кричати, і хлопчик, ні на хвилю не замовкаючи, кричав щосили юрбі чатувати з цього боку. Тому, коли розбійник виліз на дах з дверцят горища, рев голосів сповістив це тим глядачам, що збилися в купу перед фасадом будинку, і люди з криком посунули сюди.

Дошкою, яку він захопив із собою нагору, розбійник затулив двері так міцно, що вибити їх з другого боку було б дуже важко, обережно пробрався черепичним дахом і перехилився через край униз.

Вода спала, на дні канави була сама тванюка. Юрба завмерла на кілька хвиль і мовчки стежила за його рухами, не розуміючи гаразд, що він хоче зробити. Але нараз вона зрозуміла й, зрозумівши, що його зусилля марні, заревла таким переможним ревом, супроти якого її попередні крики здавалися шепотом. Вона ревла, хвилювалась і знов ревла. Ті, що стояли далі й не знали причини цього реву, підхопили його теж, і він нісся тепер луною зо всіх боків, немов усе велелюдне місто скупчилося тут, щоб проклясти убивцю.

Потік злих, роздратованих людей сунув сюди з вулиці все ближче, ближче, ближче, і в тремтливому полум’ї смолоскипів то тут, то там маячіли запеклі, розсатанілі обличчя. Юрба вдиралася в будинки по той бік рову, випирала в кожні рами й мостилася скрізь, де тільки можна було; грона людських голів визирали