Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

що їхала за нами, я помітив тільки на повороті на бульвар Лесі Українки. Вона ввімкнула сирену. Із того, як Артур лайнувся, я зрозумів, що він давно помітив її проблискові маячки, але не вважав за потрібне стишити швидкість. До «Олімпійського» було вже палицею кинути, і я зрозумів, що Артур не має наміру зупинятися — він вирішив довезти мене до стадіону й уже там з’ясувати стосунки з правоохоронцями. 

— Гальмуй, — велів я Артурові. — Якщо оголосять план перехоплення й затримають нас, ми втратимо значно більше, ніж п’ять хвилин. У крайньому разі, якщо в поліціянта будуть до тебе претензії, я дійду до стадіону сам — що вже тут лишилося. Ну а потім піду по тебе у відділення — ти ж довіришся мені як адвокатові? 

Артур скосив на мене очі й з’їхав до узбіччя. Поліційна машина зупинилася позаду нас. Сирена змовкла. 

Артур заглушив двигуна, вийняв права й опустив скло. У дзеркало заднього виду я побачив постать поліціянта. На отвір у вікні лягла рукавичка. 

— Ваші права й техпаспорт, — сказав поліціянт Артурові. 

Той слухняно віддав документи. 

Зі свого крісла я бачив тільки підборіддя стража закону, яке зарухалося, коли той почав про себе повторювати прочитане. 

— Куди їдете? — спитав він. 

— Везу друга до «Олімпійського», — чесно відповів Артур. 

Щось тут було не так. Поліціянт діяв не за сценарієм патрульних. І коли він попросив нас обох вийти з машини, я нахилився, щоб повністю побачити його обличчя. 

Я впізнав цього чоловіка. 

Це він сьогодні мене допитував. Але я зустрічав його й раніше, просто через наслану джином тимчасову амнезію забув про це. Уперше побачивши цю особу, я припустив, що нізащо не запам’ятаю такого обличчя, але я помилився — його тьмяні очі та блискуча шкіра на гладко виголених, ледь рожевих щоках назавжди вкарбувалися в мою пам’ять. 

Перед нами стояв Безликий. 

Отже, це була не випадкова зупинка — це була пастка. 

Артур уже прочинив дверцята, виконуючи наказ. Я різко смикнув двері на себе, повернув ключ запалювання і крикнув йому прямо у вухо: «Рушай! Рушай!» 

Якби він не вимкнув двигуна раніше, ми ще мали б шанс. Але Безликий був професіоналом. Він відсмикнув руку від дверцят і вже за мить тримав у ній пістолета. 

— З машини! — гаркнув він. Я не сумнівався в серйозності його намірів. — Заглушити двигун! 

Артур теж зрозумів, що жартувати не варто. Він повернув ключ запалювання й, демонструючи Безликому долоні, вийшов із машини. 

Рухи його були чіткими й спокійними. Певно, він був таким і в операційній, коли тиск у пацієнта падав і чи перейде він тонку межу між життям та смертю, залежало тільки від самовладання хірурга. 

На зап’ястях Артура клацнули наручники. 

— Тепер ти, — наказав мені Безликий. 

Я вийшов, оцінюючи шанси на втечу. Але їх не було взагалі. Про те, щоб вибити пістолет із рук Безликого, навіть мови не було. Один зайвий рух — і він, однозначно, пристрелить нас обох. 

— Не бійтеся, з вами просто хочуть поговорити, — сказав він. 

Кайданки клацнули й на моїх руках — і застереження джина нагадало про себе й відгукнулося страхом. Загине той, хто цього не заслуговував, сказав Саатчі. Він точно говорив в однині. Значить, ішлося про когось із нас двох. 

Ключі від «форда» Безликий залишив у замку запалювання, забрав наші мобільники і заштовхав нас у патрульну машину. 

  

Нескладно було здогадатися, хто хоче з нами поговорити. Але місце зустрічі мене здивувало — один із «Трьох китів». 

Безликий заїхав на підземний паркінг, накинув на руку з пістолетом піджак. Порожні коридори, службовий ліфт — і от ми вже на даху однієї з будівель. Йому все вдалося провернути чисто — ми нікого не зустріли дорогою і єдиним свідком нашої присутності нагорі могли стати хіба записи з камер спостереження. 

Дах був порожнім. Безликий махнув рукою: мовляв, чекайте. Артур, наче герой комп’ютерної гри, вишукував очима хоч щось, що могло б допомогти йому непомітно зняти кайданки, але доля не послала йому ні скріпки, ні шпильки. 

— Усі іронія в тому, — сказав я Артурові, — що сьогодні вдень я зустрічався з новим власником цієї будівлі. Треба було попросити його заварити вхід на цей клятий дах. 

— Жодних розмов! — Безликий стояв за три кроки. Пістолет він повернув у кобуру, і мені стало трохи спокійніше. 

— А що ще нам залишається робити? 

— Чекати. 

— Здається, це найвища будівля в Києві, — сказав мені Артур. — Точніше, всі три — вони ж однакової висоти. Ти знав? 

— Здогадувався, що в трійку найвищих вони входять точно, — я підтримав його акт непослуху. — Але дозволь угадаю: це найвища споруда у світі, на даху якої ти бував. 

— Правильно, Шерлоку. Хоча хотілося б зробити це трохи в інших обставинах. Чи, думаєш, нас тут пригостять коктейлем? 

Безликий не надто сильно заїхав Артурові в живіт — той зігнувся від болю, але на ногах устояв. 

— Ви тут нещодавно зволили мене мерзотою назвати, — Безликий присунувся до мене впритул, ми ледве не торкалися ногами. 

— Що ви! Я сказав «схоже». Адже тоді я ще не був у цьому впевнений. 

Я зобразив поцілунок, і Безликий ударив лобом по моєму переніссю — аж іскри посипалися мені з очей. 

Безликий відійшов на три кроки назад і спостерігав, як нас накриває хвиля веселощів. 

— Сподіваюся, ми тут із причини вагомішої, ніж ображений на тебе поліціянт, — не вгавав Артур. 

— Він не поліціянт, — зауважив я. — Поглянь: кров не пішла? 

— Ти ж знаєш, я не зношу вигляду крові, — відповів мій друг-лікар. 

Невідомо, чи збирався Безликий і далі виховувати в нас покірність. Двері на дах відчинилися, і перед нами постали президент Олекса Антоненко, який опирався на незнайомий мені ціпок, і голова його адміністрації Григорій Гарда. 

Артур свиснув від подиву. 

— Це називається зайти з козирів, — зауважив він. — Сподіваюся, нікого з них ти мерзотою не називав? 

Гарда обмацав нас із Артуром досвідченим поглядом, не знайшов нічого загрозливого і сказав щось півголосом президентові. Той заперечливо махнув рукою. Гарда смикнув підборіддям і сховався за дверима. 

Президент підійшов до нас. 

Дивно було усвідомлювати, що ще кілька годину тому ця постать була моїм другим я,