Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

— Або в тілі президента, — повторив він. — У мозку людини відбувається багато хімічних реакцій, що можуть обманути її саму щодо того, де вона була і що робила. Та якщо хоча б на мить припустити, що це правда, — виходить, ліки були в твоїх руках, але ти сам віддав їх хлопчикові? 

Я всміхнувся, згадавши, як Орест летів на самокаті. Моя усмішка й стала для Артура відповіддю. 

— Ти не все знаєш про ліки, — сказав він задумливо й повільно. — Почекай мене пару хвилин. 

— Мені треба зробити важливий дзвінок. 

— Дозволь мені вчинити врешті правильно, сучий ти сину! Сядь на канапу й почекай мене. 

Що я міг на це заперечити? 

Артур вийшов, а я опинився біля вікна. Із цього кабінету відкривалася не найцікавіша панорама: будинки від горизонту й до горизонту. У моїй колекції були краєвиди на ущелини, що потопали в зелені, на помаранчеві сади, на серпанок над озером, на людну П’яту авеню, але я спіймав себе на думці, що цієї картини багатоповерхівок мені бракуватиме. Після таких одкровень ми не зможемо з Артуром залишитися друзями, і навряд чи я ще побуваю в цій кімнаті. Якщо й доведеться — буду не більш ніж пацієнтом, а їх не пускають до вікон. 

Я повернувся до фотографії притулку. Змахнув рукою товщу літ і побачив на ній хлопчика. У дитинстві я багато часу проводив біля вікна в очікуванні своєї долі — власне, відтоді й колекціонував краєвиди. Та цей хлопчик незлюбив сидіти біля вікна. Він уже не мав ілюзій, що одного разу в нього з’являться батьки, він не хотів бачити дорослих, які заходили у ворота притулку не по нього, він не хотів утратити батьків утретє. 

Артур повернувся раніше, ніж обіцяв. Він увірвався в кабінет розмахуючи ціпком. 

— Це що?! — кричав він. 

Мені був добре знайомий цей ціпок — адже вчора я провів із ним цілий день, а надвечір покинув у палаті, переплутавши з подарунком Артура. 

— Це президентський ціпок. Учора вийшла плутанина, і президент випадково залишив його в моїй палаті, — говорити про самого себе в третій особі було незвично. — Натомість він прихопив мій — із рожевим набалдашником. Звучить безглуздо, звісно, але тієї миті все було дуже природно. Тепер його вже не повернути. 

— Чому не повернути?! — із побілілих пальців Артура можна було припустити, що за необхідності він виб’є з мене всю правду цим же ціпком. 

— Президент залишив його на місці злочину. Після мого дзвінка поліція забере ціпок із його відбитками як речовий доказ. Не думаю, що зможу прожити стільки, щоб отримати його назад, — стурбованість Артура передалася й мені. — Та припини смикатися, поясни, в чому річ. 

Артур прихилився до стіни. Цього разу ціпок знадобився йому. 

— То була не рожева вода, — глухо сказав він, — то був зразок ліків, який я зберіг для тебе. Достатньо було підробити один документ. Вишукане рішення хворого розуму — ти ходиш із ліками в руці й не підозрюєш про це. 

Мені перехопило дух. Я згадав, як той ціпок застряг у пітьмі серед сталевих конструкцій, і я не встиг витягти його звідти. 

— Там були ліки? — я мусив повторити, щоб усвідомити почуте повною мірою. 

Артур кивнув. 

— Та ти просто хворий! — видихнув я. — Цього не можна виправдати жодною дитячою травмою, навіть ненавистю виправдати не можна. 

— Я б не допустив твоєї смерті. Але те, що ти тиждень, місяць носив би ліки з собою, думаючи при цьому про відпущений тобі час… Якоїсь миті мені навіть здалося, що це достатня розплата за те, як довелося страждати через тебе мені. 

Мені було вже не до його рефлексій. До початку концерту не так багато часу. Ціпок точно ще там. Я уявив президента, який, отямившись сьогодні вранці під сценою на стадіоні, прагнув якомога швидше вибратися з лабіринту сталевих конструкцій і щезнути з місця злочину. Однозначно, він навіть не згадав про ціпок. 

Але треба піти туди й перевірити. Якщо вже в мене з’явився шанс на довге життя, я не можу ризикувати тим, що ціпок осяде на складі з речовими доказами, або ж узагалі щезне, якщо президент і голова його адміністрації домовляться з міністром внутрішніх справ. 

Я відштовхнув Артура й поспішив до пожежних сходів, дорогою вмикаючи додаток для виклику таксі. 

— Куди ти? — Артур не відставав. — По ціпок? Я відвезу. 

Він спробував схопити мене за плече. Я скинув його руку, відчиняючи двері на пожежні сходи. Перестрибуючи через сходинку, я чув стукіт Артурових черевиків над своєю головою. 

— Не втручайся! — гукнув я, коли він наздогнав мене на стоянці. 

У відповідь він схопив мене за комір і боляче притиснув до сталевої труби огорожі. 

— Послухай, Едеме, я відвезу тебе, куди треба, і це стане кроком до обнуління. Ми віддамо один одному борги, ми не відчуватимемо жодних образ. Можемо взагалі забути про існування один одного, якщо хочеш. Забирай свої ліки, введи в кров і живи далі, наче цієї історії ніколи й не було. А я надалі не мучитиму себе думкою, що допустив чиюсь смерть. Я ж таки лікар — я рятую життя, а не навпаки! 

Артур відпустив мене й натиснув на кнопку сигналізації на брелкові. В кутку стоянки пискнув його «форд». 

— Машину подано, — сказав він. 

Його «форд» перетворився на синього привида, що прослизав серед ледачих машин, ніби не помічаючи їхньої присутності. Артур не знав, чому для мене так важливо приїхати раніше. Йому було достатньо знати, що я поспішаю. Він учепився в кермо й подався вперед, окреслюючи свій маршрут серед перешкод як досвідчений більярдист. Залишалося радіти, що сьогодні субота й дороги без корків — бо тоді Артур поїхав би й по тротуару. 

Ми обоє мовчали. Артур примружив очі, жовна ходором ходили на його вилицях. Я зрозумів, що не відчуваю до нього злості. Мені здалося, що коли оцей жалюгідний замазура переможно домчить нас до стадіону і я вийду, грюкнувши дверцятами, ми обоє зможемо забути про те, у чому винні один перед одним, і може, нам справді вдасться почати все з нуля. 

Але вже один без одного. 

Як я потраплю на стадіон, я ще не знав. Однак був упевнений, що обов’язково потраплю. І до сцени дістануся. І що ціпок мій досі там, затиснутий між металевими конструкціями, і він діждеться мене. Сьогодні я виграв головний суд свого життя, і тому цей день не може скінчитися інакше. 

Поліційну машину,