Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Артур голосно видихнув. Я не знав, чи дивиться він на мене, але не міг змусити себе перевірити це. 

— Я ж розповідав тобі про той день, коли вперше побачив батьків. Я посварився з усіма й пішов гуляти по крилу, де був кабінет директора. Побачив перед кабінетом чоловіка й жінку, а тоді зважився на найсміливіший вчинок у моєму житті — привітався з ними. На той момент вони вже визначилися з вибором, але, побачивши мене, передумали — я зовні був дуже схожим на їхнього померлого сина. 

— Наш світ створений із випадковостей, а не закономірностей, так? — сказав Артур. — Світ не містечко з цеглинок Лего. Він — кулька в руках круп’є. 

— Ніколи… — у роті пересохло, і мені довелося взяти паузу, — ніколи я не думав: як же склалася доля того хлопчика, який мав піти з цим чоловіком і цією жінкою, але залишився в притулку, бо його місце зайняв я. 

Крісло від’їхало й ударилося об стіну. Я нарешті набрався сміливості — і глянув на Артура. Він стояв, розправивши плечі, і дивився не на мене, а на знімок. Я наче зняв із нього важкий рюкзак. 

— Я тобі розкажу про його долю, — сказав він. 

Не змінюючи напрямку погляду, наче вчепившись гачком за фотографію, Артур ішов прямо на мене, і я відступився вбік. 

Він постукав по склу і своїми тонкими пальцями хірурга витер із рамки пил. 

— Хлопчикові не відразу сказали, що дядечко й тітонька, які обіцяли повернутися по нього, уже не прийдуть. Хлопчик не повірив — не могли ж вони бути настільки жорстокими. Тому він не плакав, коли йому сказали, що дядечко й тітонька всиновили іншого. Тому він не реагував, коли інші діти перетворили його невдачу на привід для насмішок. Він вірив. Але не так, як вірять інші. Не головою, а серцем. Він не чекав, що одного разу його покличе вихователька і скаже: «Артуре, по тебе прийшли». Ні, він не малював в уяві таких картинок. Та щоразу, коли інші дядечки й тітоньки розмовляли з дітьми, вибираючи кандидата на всиновлення, він просто не старався їм сподобатися — бо це здавалося йому зрадою. Потім притулок розформували, хлопчика перевели до іншого, на околиці Києва. Здавалося б, саме час позбутися очікувань та ілюзій. Так і сталося. Хлопчик перестав хотіти в сім’ю. Він вирішив, що тато й мама — це найгірше, що може трапитися з людиною. Друзі набагато важливіші — вони і є справжня сім’я. І хлопчик полюбив свою сім’ю й місце, в якому живе. Настільки, що коли хтось із друзів витягав щасливий білет всиновлення, у хлопчикові не було злості — він пробачав такого друга. Мабуть, тому цей хлопчик добре навчався й чогось досягнув у житті. 

Артур відійшов до вікна й підняв жалюзі. Тепер він говорив важче, ковтаючи закінчення деяких слів. 

— Минули роки. І от якось його пацієнтом став інший хлопчик із дивним іменем. Вони обоє жили самотніми вовками, тому й подружилися. Хоча хлопчик і розумів, що його новий друг хворий на смертельну недугу — а кому хочеться вкладати свій час, сили та почуття в того, хто скоро помре? Але Всевишній, диявол чи доля сплели їхні сутності так, що навіть хвороба не стала на заваді — він прийняв нового друга. 

Та одного разу все змінилося. Новий друг розповів хлопчикові історію зі свого дитинства. Того ранку вони були на риболовлі, і другові щастило. Витягаючи рибу за рибою, блискаючи гачком у повітрі, друг не помітив, що його розповідь про своє дитинство ошелешила хлопчика. Збіглося все: місто, притулок, рік і сама історія. Хлопчик устиг подружитися з тим, хто назавжди позбавив його нормальної сім’ї. Складні почуття охопили його, та він не знав, як вчинити. Часом йому хотілося викинути з серця все, що сталося, а нового друга — зі свого життя. Часом кортіло зізнатися й побачити його реакцію. Часом праглося помсти. 

Але Всевишній, диявол чи доля не збиралися припиняти цю дурну гру. Хтось із них підкинув хлопчикові новий виклик — ліки від смертельної недуги, якою хворів його кривдник і друг. Тепер хлопчик не міг відкладати рішення. Бездіяльність перетворювала його на месника або ката, а дія — на святого або дурня. Ні, хлопчик не був катом, але й ряса святого його не вабила. 

Але як хлопчик розлютився, коли друг украв у нього пістолет! І я навіть не знаю, що розізлило мене дужче: що ти не цінуєш життя, яке вихопив у мене з-під носа і яке мав прожити я, або що тобі байдуже, як твоє самогубство з моєї зброї вплине на моє теперішнє життя. 

Згадавши про зброю, Артур повернувся до сейфу й перевірив, чи він замкнений. 

— Мені дуже прикро, — сказав я. — Будь-які вибачення тут будуть нещирими, але мені справді прикро, що все сталося саме так і що тобі довелося таке пережити. Доля захотіла звести нас докупи. Це було несправедливо стосовно тебе: поставити тебе перед таким вибором, і це було несправедливо стосовно мене: я не заслужив такого друга. 

Я взявся за ручку дверей. 

— Я маю йти: мені треба зробити професійний дзвінок. Але знай: я вже ніколи не робитиму спроб піти з цього світу добровільно, проживу кожну хвилину відпущеного мені життя, і навіть якщо останні дні будуть наповнені неймовірним болем, не попрошу евтаназії. 

Артур простягнув долоню вперед, намагаючись мене спинити. 

— Ти підеш і не спитаєш про ліки? 

— Я знаю про ліки. Препарат знайдено, але його виробничий цикл усе одно займе кілька місяців, і прискорити зась. І я знаю про той препарат, який ти програв у карти. Але його ввели Орестові — тому самому хлопчикові, з яким ми сьогодні втекли. Усе вийшло якнайкраще. 

Артур дістав із полиці колоду карт. 

— Мені треба було самому залишити препарат для хлопчика, але карти… От що було найогидніше. Триклята віра, що фортуна хоча б однією грою поверне мені старий борг. 

Він відчинив вікно, впустивши в кімнату осінню прохолоду, розмахнувся й пожбурив колоду в лікарняний двір. Одна карта прослизнула крізь його руки й прилипла до штанини. 

— Але звідки ти знаєш цю історію? 

— Ти сам знаєш, звідки. Повірити в таке неможливо — я б сам не повірив, але іншого пояснення в мене немає. 

Артур зняв карту зі штанів. 

— Чирвовий валет, — констатував він і наче трохи звеселився. — Так, ти маєш рацію, я хірург. Ми не повинні вірити, що ти міг опинитися в тілі музиканта чи в тілі мультимільйонера. 

— Або в тілі президента. 

Артур покірно кивнув, ніби весь запас його подиву на сьогодні вже було вичерпано.