Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

ще не зовсім виразно розрізняє те, чого навчився. Таж не тільки пристрасті відвертають нас од похвальних вчинків: іноді ми просто негодні знайти, чого від нас вимагає та чи інша справа. Буває, втішаємось ладом у своїй душі, але вона все ще ледача й недосвідчена в пошуках дороги до виконання обов’язків, а власне ту дорогу вказують нам настанови. — /33/ «Прожени хибні думки про те, що таке благо, а що зло, заміни їх правильними — й повчання ні на що не придадуться». — Безперечно, душа набуває в такий спосіб певного ладу, але ж той спосіб не єдиний. Бо хоча, спираючись на низку доказів, дійдемо висновку, що таке благо, а що — зло, все ж якесь місце залишається й для настанов. Адже розважність і справедливість полягають у виконанні обов’язків, а настанови якраз упорядковують усі ті обов’язки. /34/ А ще ж саме наше судження щодо зла та блага зміцнюється виконанням обов’язків, до чого й ведуть настанови. Отож і засади, й настанови перебувають у взаємній злагоді: як ті не можуть вибігати наперед настільки, щоб за ними не ступали ці, так і ці, другі, йдуть своєю чергою за ними, аби видно було, що перші — попереду.

/35/ «Але ж тих настанов — нескінченна кількість». — Це хибна думка! Бо ті з них, що стосуються чогось найважливішого, необхідного, не можуть бути незліченними. А коли йдеться про щось дрібніше, то виникають відмінності, що їх висуває час, місце, особи; але й тут можна застосувати загальні, настанови. — /36/ «Ніхто не лікує настановами божевілля, отже, — й схильність до зла». — Це різні речі. Коли вилікуєш божевілля, то замість нього повертається здоров’я; коли ж відкинемо хибні думки, то не одразу набуваємо чіткого бачення того, що треба робити. А коли б навіть набули, то настанови й тут не зайві: вони утвердять слушний погляд на те, що є добром, а що злом. Хибною є також думка, що настанови не допомагають тим, хто зсунувся з глузду. Хай самі по собі й не допомагають, але все-таки сприяють лікуванню. Не раз же стримує шаленця чи то огуда, чи погроза. Кажу про тих, хто, так би мовити, звихнувся з розуму, але ще не позбувся його повністю.

/37/ «Навіть закони неспроможні домогтися, щоб ми робили належне. А що таке закони, як не змішані з погрозами приписи?» — По-перше, вони саме тому не переконують, що грозять, а настанови ні до чого не змушують — вони просять. По-друге, закони відстрашують від злочину, настанови — закликають до обов’язку. Додай, що закони сприяють доброзвичайності саме тому, що вони не лише наказують, але й вчать. /38/ Тут я не погоджуюся з Посидонієм, який каже таке: «Мені не подобається, що до Платонових законів додано ще їхнє обгрунтування. Закон повинен бути стислий, щоб і нетямка людина могла легше його засвоїти. Хай він буде ніби натхненне божеством слово: нехай велить, а не розмірковує. Ніщо не видається мені таким млявим, таким недоречним, як оснащений переднім словом закон. Закликай, кажи, що мені робити! Я ж не вчусь, а підкоряюсь!» — Закони справді вельми помічні. Сам же бачиш: там, де погані закони, — погані звичаї. — «Але ж допомагають вони не всім». — /39/ Як і філософія. Одначе не скажеш, що через те вона взагалі непотрібна й нездатна виховувати душі. А що таке філософія, як не закон життя? Та припустімо, що закони надаремні: з того, однак, не випливає, що надаремні й повчання. Інакше мусиш визнати, що такими ж надаремними є і розради, і відраджування, і спонукання, й осудження, і похвали. А тим часом усе це — види повчання; саме завдяки їм сягаємо духовної досконалості. /40/ Ніщо так не зодягає душу в чесноти, ніщо так не повертає на дорогу правди всіх тих, хто вагається, хто схильний до блуду, як спілкування з доброчесними людьми. Вже тільки те, що їх часто бачимо, часто чуємо, самі ті враження поволі западають нам у серце, набувають сили настанов. Та навіть зустрітися з мудрим — це вже, повір мені, якась підмога: /41/ є у великій людині щось таке, що навіть у мовчанці допомагає; що таки допомагає — знаю добре, а от у який спосіб — сказати не так легко. Як зауважує Федон[353], «коли нас кусають якісь малесенькі створіння, то ми взагалі нічого не відчуваємо, настільки тонка й оманлива сила їхнього укусу; на нього вказує лише пухлина, але на ній — жодної ранки; те саме трапляється з тобою при спілкуванні з мудрим: ти й не зауважиш, в який спосіб і коли допомогло тобі те спілкування, а що допомогло — зауважиш напевно». — /42/ Питаєш, до чого все це? — Добрі настанови, якщо вони завжди під рукою, будуть тобі так само помічні, як і добрі приклади. Піфагор запевняє, що іншою стає душа тих, хто входить у святиню, зблизька дивиться на зображення богів й очікує на голос якогось оракула.

/43/ Хто перечитиме, що навіть останніх неуків можуть дійняти й принести їм користь деякі настанови. Наприклад, ось ці — дуже короткі, але такі вагомі вислови:

Нічого над міру!

Захланний жодним зиском не натішиться.

Що кому зробиш, того — сам же од нього чекай[354].

Ці слова ми не лише чуємо: вони вдаряють, і ніхто вже тут не може ні сумніватись, ані запитувати «чому?». Ось як пориває нас, навіть без обгрунтування, сама правда! /44/ Якщо повага загнуздує пристрасті, стримує пороки, то чому й повчання не могло б на це спромогтися? Якщо нагана змушує нас почервоніти з сорому, то чому б не мало зробити цього і повчання, вдаючись лише до голих настанов? Звісно, краще діє і глибше проникає таке повчання, яке ще й переконливими доказами підсилює те, до чого нас кличе, додаючи, чому слід робити саме так і якої нагороди повинен очікувати той, хто слухняно йде за тими настановами. Якщо корисними є накази, то й повчання — так само; накази таки приносять користь, тож приносять її і повчання. /45/ Доброчесність ділиться на дві частини: на споглядання істини і на вчинки. Як приглядатися до істини, те дізнаємося з науки; як діяти — з повчань. Добрі вчинки гартують доброчесність; у них вона й знаходить свій вияв. Якщо для того, хто намірився щось робити, корисним є той, хто переконує, то рівно