Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

ж корисним буде і той, хто повчає. Якщо доброчесності, висновуємо, конче потрібні правильні вчинки, а шлях до правильних вчинків пролягає через повчання, значить, повчання — конче потрібні. /46/ Дві речі найбільше скріплюють наш дух: віра в істину і віра та впевненість у собі. Одне й друге набуваємо завдяки повчанню, бо йому віримо, а коли повіримо, то душа, сповнюючись вірою в себе, мовби широко випростує крила. Отже, повчання аж ніяк не зайве. Марк Агриппа, муж величезної сили духу з-поміж усіх, кого громадянські війни підняли до слави й могутності, був єдиним, хто втішався в народі славою щасливця. Так ось, він любив повторювати, що своїми успіхами він багато в чому зобов’язаний такому вислову: «Згодою розростаються малі держави, незгодою — руйнуються навіть найбільші». Власне завдяки цьому вислову, за свідченням самого Агриппи, він став зразковим братом і зразковим приятелем. /47/ Якщо схожі вислови, гостинно прийняті в душу, відповідно будують її, то чому ж не могла б цього робити та частина філософії, яка й містить у собі ті вислови? Доброчесність набуваємо частково навчанням, частково — вправлянням. Адже й учитися потрібно, й те, що вивчив, — закріплювати ділом. А якщо це так, то корисними є не тільки філософські засади, а й настанови, що мовби якимсь повелінням загнуздують і приборкують наші пристрасті.

/48/ «Одна частина філософії містить у собі самі знання, інша трактує стан душі. Хто набув знання, хто зрозумів, що належить робити, а чого — слід уникати, той ще не мудрець, якщо його душа не перебудувалася відповідно до набутих знань. Третя частина філософії, що містить настанови, походить із двох згаданих — основних засад і стану душі. Вона, ця частина, власне, й не потрібна, оскільки для досконалої доброчесності стане тих двох». — /49/ Але в такому разі зайвою буде й розрада, бо й вона випливає з тих же двох частин; зайвими будуть і спонукання, і переконання, та й саме доведення, адже всі вони випливають із відповідного стану сильної, впорядкованої душі. Та хоч вони походять із найкращого стану душі, але й найкращий стан душі — з них: він і творить їх, і твориться ними. /50/ До того ж усе, про що говориш, — це вже набуток досконалого мужа, що сягнув вершин людського щастя. А дорога туди неблизька. Проте й людині ще недосконалій, яка, одначе, ступає вперед, потрібно вказати напрямок в усіх її ділах. А втім, мудрість, можливо, й сама, без повчань, обере собі той напрямок — хіба ж вона не привела вже душу до того, що та може рухатися тільки правильним шляхом? Проте слабшим потрібен якийсь провідник, аби вказував: того, мовляв, уникай, а те роби ось так. /51/ Окрім того, якщо такий чоловік буде очікувати, коли ж то він сам знатиме, як йому найкраще вчинити, то, заки дочекається, блукатиме, а блукаючи, сам собі перешкоджатиме дійти до тієї досконалості, що дасть йому змогу бути задоволеним собою і не потребувати сторонньої допомоги. Отже, його треба скеровувати, поки він не зможе керувати собою сам. Діти вчаться писати на зразках. Чужа рука, тримаючи їхні пальці, водить ними по зображеннях літер; потім дітям кажуть наслідувати ті зразки і, приглядаючись до них, виправляти своє письмо. Так отримує користь і наша душа, коли її виховують на зразках.

/52/ Усе це доводить, що обговорювана тут частина філософії аж ніяк не зайва. Далі постає питання, чи досить її однієї, щоб зробити когось мудрим. Для цього питання виділимо колись окремий день. Та хіба й тепер, навіть без доказів, не очевидно, що нам потрібний якийсь порадник, який давав би нам настанови всупереч настановам юрби? /53/ Немає такого слова, яке входило б до наших вух безкарно: нам шкодять, бажаючи добра; шкодять, проклинаючи. Бо ті своїми прокльонами засівають у нас уявні страхи, а інші, хоч люблять нас, теж, бажаючи добра, вчать лихого. Вони відсилають нас до благ далеких, непевних, слизьких, хоч ми й дома могли б почерпнути для себе щастя. /54/ Нелегко, ще раз кажу, ступати правильною дорогою: на манівці збивають нас батьки, збивають і раби. До того ж ніхто не блудить одинцем, сам по собі: свого шалу вділяє іншим, від них же й сам дістає таку ж заразу. У кожному зокрема знайдеш пороки всієї юрби — саме тому, що власне юрба щедро вділила кожному зокрема тих пороків. Щойно хтось зробив поганим когось іншого — вже й сам таким зробився. Навчившись якоїсь ницості, всяк того ж учить ближнього; так і постає ота неосяжна ницість: усе найгірше, що є в кожному, зливається в щось одне, найогидніше. /55/ Тож нехай буде побіч якийсь сторож, що й за вухо б сіпнув нас час од часу, й відігнав би людський поговір, і збив би своїм словом похвалу юрби. Помиляєшся, коли вважаєш, начебто наші вади народжуються разом з нами: вони молодші, їх накинули нам. Отож хай часті повчання розганяють усі ті поголоси, що не затихають довкола. /56/ Природа не обтяжила нас жодним пороком — привела на світ неторкнутими й вільними. Вона не виставила нам перед очі нічого такого, що спонукало б до захланності. Кинула нам під ноги і золото, й срібло — дала змогу топтати і зневажати те, через що і самих нас топчуть і зневажають. Вона звернула нас обличчям до неба: хотіла, щоб ми, споглядаючи ті високості, бачили все, що вона створила, — величне, дивовижне: схід і захід, коловий біг квапливого світу, який удень показує нам земне, а вночі небесне; рух зірок — повільний, якщо зрівняти його з цілим небосхилом, і водночас неймовірно стрімкий, якщо подумати, які обшири оббігають ті зірки, ніколи не змінюючи своєї прудкості; затемнення сонця й місяця, коли вони по черзі опиняються навпроти себе, й усе інше, гідне подиву, — все, що або з’являється в усталеному порядку, або зринає від поштовху якихось раптових причин, приміром, вогненна стяга в нічному небі, розлогий, на увесь небосхил, спалах без жодного удару чи гуркоту, полум’яні — то наче стовпи, то сволоки, а то ще якісь інші вогнисті образи. /57/ Все це природа влаштувала так, щоб воно відбувалось над нашими головами, золото ж і срібло, а також залізо, яке через них ніколи не відає спокою, вона приховала — як речі, що лише на біду потрапляють нам до рук. Це ми з глибин на світло денне винесли все те, що спонукає нас