Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

Луцій Анней Сенека (бл. 4 до Р. X. — 65 по Р. X.) — римський філософ і письменник, видатний представник стоїцизму. У його «Моральних листах до Луцілія» звучать заклики жити у злагоді з природою, несхитно переносити удари долі, йти шляхом постійного духовного вдосконалення. Філософсько-етичні погляди, розвинуті у «Листах» належать до витоків християнської ідеології.

Луцій Анней Сенека

Моральні листи до Луцілія

На дорозі до самого себе

Поспішай до мене, але до себе — насамперед

Сенека, «Листи до Луцілія», XXXV, 4[1]

Листи Луція Аннея Сенеки (близько 4 р. до н. е. — 65 р. н. е.) прийнято називати власне моральними, або етичними[2], а не філософськими творами, оскільки філософія (калька у старослов’янській — «любомудріє», тобто любов до мудрості[3]) — поняття ширше: за класифікацією філософів-стоїків, ця універсальна наука ділиться на моральну, натуральну й раціональну — тобто на етику, що трактує питання моралі, фізику (натурфілософія), що досліджує природу, та логіку (діалектика), яка вивчає закони людського мислення, значить, кажучи словами Сенеки (LXXXIX, 17), присвячена розуму (ratio — розум). І хоча фізика, у якій трактувалося також божественне, домінувала у сфері філософії, все ж саме етика була найпопулярнішою дисципліною, надто у Римі, де питання моралі, релігії, громадянської позиції людини завжди привертали особливу увагу письменників, мислителів, державних діячів. Антична філософія загалом, у будь-якій своїй ділянці, послуговується мовою етичного плану, навіть у космології, де мовиться про справедливий порядок у світобудові. Та найвиразніше у своїх «Листах» Сенека акцентує моральну науку, закликаючи адресата, аби той, хоч би про що читав або писав, усе відносив до звичаїв (LXXXIX, 23), тобто, йдучи за Сократом, учився розрізняти, де зло, а де благо, і, відповідно, знав, чого повинен прагнути, а чого — уникати (LXXI, 7). Це, зрозуміло, пояснюється не лише вподобаннями римського мислителя: причини особливого зацікавлення питаннями моралі — у політичних процесах, що відбуваються в житті суспільства.

* * *

Звернення до етичних проблем намітилось у Стародавній Греції задовго до тих часів, коли в Римі жив і творив найвідоміший серед моралістів давнини — автор «Листів до Луцілія». Соціально-економічна і політична криза системи рабовласницьких полісів (кінець V — початок IV ст. до н. е.) призвела до ґрунтовної перебудови свідомості людини, її світосприймання. Найчутливішою до змін виявилася, звісно, філософська думка. Проблеми космологічного масштабу, пошуки першооснов буття, що були в центрі уваги іонійської натурфілософії (VII–VI ст. до н. е.), поступилися перед гуманістичною проблематикою. «Людина — міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують» — ці слова представника нового покоління мислителів Протагора (близько 481–411 рр. до н. е.) чи не найкраще виражають гуманістичну спрямованість філософії, що звернулась до таких наук, як політика, етика, логіка, мова. Популярним стає слово «софіст» (від грец. sophistes — мудрець). Це вже не колишній заглиблений у вивчення таємниць природи мислитель, а фахівець, що навчає інших мудрості й красномовства. З середовища софістів вийшов Сократ (469—399 рр. до н. е.), який, власне, й став творцем етики як філософської дисципліни, звівши, як згадувалось, усю філософію до звичаїв, тобто до обґрунтування моральних засад буття людини, її дій та поведінки. Найвище добро для людини, запорука її щастя — це, на думку Сократа, доброчесність (грец. arete, лат. virtus), що її можна навчитися. Знання неодмінно набуває практичного характеру, адже мета людини, сенс її буття — осягнути щастя. Отже, особисте життя філософа, його вчинки додають чималої ваги вченню, яке він проголошує («Філософія вчить нас не промовляти, а діяти», — скаже Сенека: XX, 2). Сократ навіть своєю смертю якнайкраще довів єдність теоретичних засад із способом життя. Несхитна віра у можливість і потребу морального вдосконалення людини, прагнення самопізнання, що дає змогу людині «віднайти саму себе», бачення добра і доброчесності як особливого виду знання, без якого не обійтись на нелегкому шляху до вищого блага і справжнього щастя, — ось основні сократівські ідеї; їх знайдемо й у «Листах» Сенеки, який нерідко звертається до цього геніального мислителя, а також до найвидатнішого з-поміж його учнів — Платона (427—347 рр. до н. е.). Впроваджуючи в коло своїх вічних «ідей» також ідею Добра, — а її віддзеркалює душа людини, — Платон пішов далі від свого знаменитого попередника, збагативши етику низкою нових елементів; зокрема, розмірковував про гармонію окремих частин душі, про любов і дружбу тощо. Питань етики («Етика Нікомахова», «Велика етика» та ін.) не залишав поза увагою сучасник Платона, його учень, потім учитель у знаній Платоновій Академії, а згодом засновник власної філософської школи в Лікеї на передмісті Атен — Аристотель (384—322 рр. до н. е.). На відміну від свого вчителя, він не виводить Добра — «досконалого, самодостатнього блага» — десь у засвіти, у сферу «ідей»: воно цілком реальне, досяжне для людини, яка своїми осмисленими і наполегливими діями повинна його домагатися, іншими словами — бути ковалем своєї долі, свого щастя. Саме ця думка виявилась особливо плідною на ґрунті римського стоїцизму[4].

З добою еллінізму, після смерті Аристотеля, коли при владі став його учень — славнозвісний Александр Македонський, поряд із Платоновою Академією та Аристотелевим Лікеєм на зламі IV і III ст. до н. е. виникають нові філософські школи — епікурейська й стоїчна. На останню великий вплив мали кініки — сократична філософська школа, представники якої (найвидатніший — Діоген із Сінопа) доброчесність визнавали єдиним благом; усе інше (здоров’я, багатство, навіть свобода) — це, на їхнє переконання, речі, що не мають у собі ні блага, ані зла (adiaphora — «байдужі»); ними, отже, слід нехтувати. Греки, опинившись поза тісними межами колишнього полісу, розпорошені на величезних територіях елліністичного світу, мусили тепер покладатися лише на себе. Першорядного значення у філософії набуває питання стосунку людини до богів, до інших людей, до держави, до світу взагалі. Тоді-то, серед тих же кініків, зароджується новий світогляд, відомий під назвою «космополітизм» (грец. kosmopolites означає «громадянин світу»), що став найхарактернішою рисою ідеології елліністичних держав. «Я не народжений для якогось одного закутка: увесь світ — моя батьківщина» — стисло окреслить космополітичну позицію людини Сенека у своїх «Листах» (XXVIII, 5). Водночас поширюється провідна у стоїків думка про рівність усіх людей, яких споріднює єдиний подих (pneuma) і той самий розум (logos), що ототожнюється з божеством; різнить їх лише незнання того, що є злом, а що — благом. Визначаються обов’язки людини щодо себе самої, щодо родичів, товаришів, батьківщини, людської спільноти взагалі. Жити у злагоді з божественною і розумною, як уважали її стоїки, природою, достосовуватися до її законів — ось шлях до осягнення рівноваги, внутрішнього спокою, що у стоїків називається apatheia, в епікурейців — ataraxia. Мета — осягнення щастя — була спільною для різних філософських