Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

* * *

Стоїцизм — слово, етимологічно пов’язане з такими нашими словами, як «стояти», отже, й «стійкість»[5], — упродовж віків, аж до 529 р., коли імператор Юстиніан закрив усі філософські школи, справді плекав саме цю, в усі часи таку потрібну рису людської вдачі, як стійкість, передусім — до ударів долі, а також байдужість до матеріальних благ. Про цю визначальну особливість стоїчної філософії знову ж таки найлаконічніше сказав Сенека: «Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадкове, перебувати у злагоді з природою» (CVII, 7).

Склалося так, що стійкість і зневагу до добробуту якнайкраще поєднав у собі той, хто, власне, й заснував стоїчну школу, — вже згаданий грецький мислитель Зенон (близько 335—262 рр. до н. е.) із Кітіона, що на острові Кіпр. Кажуть, що під час бурі затонув його корабель з усім цінним вантажем (Зенон, як і його батько, був торговцем). Залишившися з нічим, майбутній засновник стоїцизму прибув до Атен, де йому до рук потрапили Ксенофонтові та Платонові книги про Сократа. Вони й визначили його подальшу славну долю: недавній невдаха-торговець («Нема злого, щоб на добре не вийшло»!) прилучився до найвищих духовних цінностей. Незабаром він зустрів тут кініка Кратета, який став для нього вчителем і живим втіленням ідеалів, що їх пропагував Сократ. Ознайомившись із поглядами інших філософів, зокрема, Стильпона із Мегар, та представників академічної школи — Ксенократа і Полемона, Зенон близько 301 р. заснував власну стоїчну школу, якою керував майже тридцять п’ять років.

Серед найвідоміших учнів Зенона такі: Клеант (331—251 рр. до н. е.), що не позбавлений був також поетичного хисту (знаним є його гімн-молитва до Зевса)[6], — після смерті Зенона він очолив стоїчну школу; Аристон з Хіосу, що звів стоїчну доктрину виключно до етики, тобто практичної моралі; Герілл із Картагену, який вважав знання за найвище благо й мету, що її повинна прагнути кожна людина. Згодом найзнаменитішим із учнів згаданого Клеанта був сицилієць Хрисипп (близько 280—206 рр. до н. е.). Саме він, надавши стоїчній філософії довершеного вигляду, створив модель мудреця — вільної від пристрастей людини, яка, живучи у злагоді з природою, пробуває у спокої, отже, — у щасті. Хрисипп блискуче володів діалектикою — вмінням вести суперечку, перемагаючи співбесідника неспростовними аргументами; звідси відома у давнину думка: «Якби самі боги послуговувалися діалектикою, то це була б діалектика Хрисиппа». А Діоген Лаерцій (VII, 7, 183) писав: «Коли б не було Хрисиппа, то не було б і Стої». З діяльністю названих філософів власне й пов’язується перший період розвитку стоїчної філософії — Давня Стоя (IV—III ст. до н. е.).

З-поміж представників Середньої Стої (II ст. до н. е.) вирізняється передусім Панецій з Родосу. Перебуваючи якийсь час у Римі, він заприятелював тут із видатними державними діячами та письменниками, успішно впроваджував ідеї стоїцизму в кола столичної аристократії. Панецій — і це характерно для подальшої модифікації цього напрямку — пом’якшив етичний ригоризм Давньої Стої, відкинувши, зокрема, ідею незворушності мудреця. З діяльністю Панеція доктрина стоїків набуває ще однієї, дедалі характернішої для неї риси: стає еклектичною. Так, на відміну від Давньої Стої з її уявленням про періодичну загибель світу у вогні, Панецій, ідучи за Аристотелем, твердив, що світ вічний, а душі — смертні; в останньому ж він розходився з Платоном, хоча назагал зближував стоїцизм із платонівським ученням. Поєднати, знову ж таки в еклектичному дусі, доктрину Давньої Стої з засадами Платона й Аристотеля прагнув учень Панеція, мислитель енциклопедичного масштабу Посидоній з Апамеї (Сирія). Розвиваючи етику стоїків, він водночас залучив до філософії здобутки найрізноманітніших наук, починаючи від космології, що вивчає довколишній світ, макрокосм, — до медицини, яка зайнята людиною — мікрокосмом. Широта зацікавлень грецького мислителя імпонувала багатьом римським письменникам та філософам, зокрема, Цицеронові, який був слухачем та популяризатором творів Посидонія, а також Сенеці — той захоплювався практичним характером його етики.

Чільні представники Середньої Стої, головно Панецій і Посидоній, відкинувши образ абстрактного, незворушного мудреця і тим самим наблизивши філософію до людської природи, дали представникам тієї школи простір для подальшої діяльності у сфері етики. Здобутки грецької, насамперед стоїчної філософії, її засади та головні приписи пропагував, як уже згадувалось, у своїх блискучих творах Цицерон, давши класичні зразки латинської художньої прози. Але справжнім виразником духу Нової Стої (доба Імперії) став Сенека. Саме він чітко сформулював нові завдання філософії — «першої порадниці», що вказує кожному, чи то буде раб, чи вельможа, стежку до морального вдосконалення, до щастя: «Філософія — не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах — у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, аби мило провести день, аби не нудьгувати на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що — відкинути; сидить за кермом і дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль» (XVI, 3).

* * *

Метафора, якою Сенека завершив свої міркування щодо завдань філософії, — це не просто данина літературній традиції: часи, в яких жив автор «Моральних листів», — чи не найкраще підтвердження того, що небезпека чигає на людину не тільки серед моря, а й у щоденному житті. Узяти до уваги хоча б те, що за той відносно короткий проміжок часу, коли випало жити філософові (близько шістдесяти дев’яти років), найвищу владу в Римі посідали один по однім п’ять імператорів: Август, Тиберій, Калігула, Клавдій, Нерон. За цими іменами, якщо говорити про стан душі римського суспільства, — моральне падіння, наростання загальної недовіри, доносів, переслідувань, убивств. Політичним підґрунтям такого стану речей була постійна опозиція сенатської аристократії до політики імператорів і відповідні дії останніх — репресії щодо тих, хто намагався реставрувати сенатську республіку. Особливо похмурим виявився період від правління Тиберія (14—37 рр.) до Нерона (54—66 рр.), коли під приводом боротьби із сенатською опозицією, насправді ж заради привласнення чужого майна, ввійшло у звичку за найменшою підозрою чи доносом засуджувати до страти навіть далеких від політики заможних римлян. Повна безправність населення, свавілля властей, беззмістовність громадського життя і втрата будь-яких орієнтирів серед загального зіпсуття й розгубленості — ось те понуре тло, що на ньому так яскраво зблиснув образ сильної духом людини, яка, зневаживши статки, плекаючи доброчесність, ставить чоло навіть найстрашнішим ударам долі. Власне тоді, коли світом, здавалося б, заволоділо все матеріальне, насильницьке, поквапне до грубих чуттєвих насолод, по протилежному боці —