Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

манівців, — каже Аристон, — хибні ухилення; а від них нас не звільнять жодні настанови, не спростують помилкової думки стосовно того, що є злом, а що — благом». — Самих настанов, певна річ, не досить, аби повалити неправдиве уявлення, що закоренилось у душі. Але хіба вони справді нічого не значать у поєднанні з іншими засобами? Передусім вони відсвіжують пам’ять. А ще ж до всього того, що в цілості виглядає розпливчастим, можна приглянутись пильніше, тільки-но поділиш його на частини. Інакше зайвими б випадало назвати розради й заохочення. Вони ж зайвими не бувають; отже, не бувають зайвими й перестороги.

/22/ «Безглуздо, — мовить він далі, — радити хворому, що він мав би робити, будучи здоровим: треба повернути йому здоров’я, без чого всі поради — марна трата часу». — А хіба ж і хворі, й здорові не мають чогось спільного, в чому їх однаково треба повчати? От, скажімо, щоб не надто пожадливими були до їжі, щоб не перевтомлювалися. Так само деякі настанови можна давати водночас і вбогим, і багатим. — /23/ «Зціли, — каже він, — людей од захланності й тобі не доведеться наставляти ні злидаря, ні багатія, адже в одного й другого пригасне жадоба». — Але хіба тим самим є не жадати грошей і вміти ними користуватися? Жадібні не знають їм міри, а ті, кого не звинуватиш у жадібності, часто не вміють ними користуватися. — «Усунь, — веде він далі, — помилки, і зайвими стануть усі настанови». — А це вже неправда! Уяви собі, що жадоба вляглася, що розкіш погамована, зухвальство загнуздане, а лінивство приострожене, — але й тоді, коли пороки будуть усунені, треба вчитися, що і як ми повинні робити. — /24/ «Повчання, — твердить він, — не дають жодної користі, коли стикаються із закоренілими пороками». — Але й ліки безрадні супроти невиліковних хвороб, і все-таки їх приписують — одним для підмоги, іншим — для втихомиренім болю. Так само й могутність усієї філософії, хоч би й зібрала воєдино всі свої сили, не викоренить із душі затвердлої, давньої болячки. Але, якщо вона не лікує всього, то це не означає, що вона взагалі нічого не лікує. — /25/ «Що ж то дає — вказувати очевидне?» — Дуже багато! Іноді, навіть знаючи, не звертаємо уваги. Пересторога не вчить, а спрямовує нас, загострює нашу пильність, не дає нам розсіюватися, не дозволяє, щоб із пам’яті час од часу щось випадало. Не раз минаємо цілком очевидне, навіть не зауважуючи його: пересторога — це своєрідне нагадування. Часто душа не бачить навіть того, що на видноті. Отже, мусимо втовкмачувати їй знання про найвідоміші речі. Тут доречно навести вислів Кальва[351] з його промови проти Ватинія: «Ви знаєте, що було зроблено підкуп, і всі знають, що ви це знаєте». /26/ Так і ти знаєш, що дружні стосунки треба свято шанувати, але цього не робиш. Знаєш, що нечесно вимагати від дружини цнотливості, а самому зваблювати чужих жінок; знаєш, що їй негоже водитися з перелюбником, тобі — з повією, а все ж робиш по-іншому. Тому-то час від часу тебе потрібно, як-то кажуть, опам’ятати: все це повинно бути під рукою, а не десь у закутах пам’яті. Що рятівне, те мусимо раз по раз перетрясати, раз по раз обертати, аби не тільки було нам добре відоме, але й повсякчас напоготові. Додай і те, що навіть очевидні речі можуть стати ще очевиднішими.

/27/ «Якщо твої повчання сумнівні, то ти повинен додати до них докази; а коли так, то помічними є, власне, ті докази, а не повчання». — А що, коли навіть без доказів помічною є сама повага того, хто перестерігає, — так само, як без належних обгрунтувань багато важить думка досвідченого правника? До того ж повчання вже самі по собі мають чималу вагу, надто коли вони вплетені у вірш або і невіршованою мовою зведені до стислого вислову. От, приміром, у Катона: «Купуй не те, що потрібне, а те, що необхідне; що ж непотрібне, те надто дороге, хоч би коштувало аса». Такими є славетні вислови оракула чи подібні до них: «Бережи час!», «Пізнай себе самого!» /28/ І чи будеш домагатись обгрунтувань, коли хтось наведе тобі такі вірші:

Один од кривд є засіб — це забути їх.

Доля за мужніх стоїть;

Боязкий — сам собі на заваді[352].

Такі слова не потребують дорадника. Вони сягають самих почуттів і приносять користь при могутньому сприянні самої природи. /29/ Душа містить у собі начатки всіх благородних діл, і ті начатки пожвавлюються завдяки повчанням; саме так із крихітної жаринки — лиш поможи їй легким подувом — вихоплюється приховане в ній розлоге полум’я. Так і доброчесність випрямляється, хай лиш відчує доторк чи поштовх. Є в душі й щось глибинне, чим не скористаєшся одразу, і тільки виражене словами воно готове нам служити: лежить, так би мовити, напохваті. А є ще й розпорошене повсюди, чого недосвідчений розум не може зібрати докупи. Одне слово, все це мусить бути згромаджене й пов’язане, щоб мало більшу силу й підняло душу вище. /30/ Інакше, якщо у настановах немає ніякої користі, треба взагалі відмовитися від освіти і вдовольнитися самою лише природою. Хто такої думки, той не бачить, що одна людина наділена жвавим, гострим розумом, інша — повільним і тупим; не розуміє принаймні, що хтось один розумніший від іншого. Сила природного розуму живиться і росте завдяки настановам; до вроджених переконань він додає нові, а хибні виправляє.

/31/ «Якщо хтось не володіє правильними засадами, то що йому з тих напоумлень, раз він оплутаний хибними думками?» — А те, що вони звільнять його від тих пут. Адже природний хист у ньому не погаснув — він лише затемнений, пригнічений; силкуючись протистояти всьому злому, пробує піднятись, а знайшовши опору й підмогу у настановах, ще більше зміцніє, якщо, звісно, тривала напасть не роз’їла, не вбила його остаточно: тоді вже й філософія, хоч би доклала всіх зусиль, не поверне його до здоров’я. Що ж інше відрізняє засади філософії від настанов, як не те, що філософські настанови — загальні, а ці — лиш принагідні? І в тих, і в тих є якась наука, лишень ті охоплюють цілість, а ці — щось часткове. — /32/ «Якщо хтось спирається на правильні й чесні засади, то немає потреби перестерігати його у чомусь». — Навпаки! Бо хоч він і навчився робити, що належить, але