Міхал Шьмеляк - Вники, Міхал Шьмеляк

за визнання. Я відчув, що мене цінують. Якби в мене не було червоного

обличчя п'янички, я б, мабуть, навіть почервонів.

На ці слова Косма посміхнувся. Йому подобалося почуття гумору цього дивного чоловіка.

– То що?

– Доповідаючи своєму дядькові, єпископу Мар’яну Кавенському, ти дуже ощадно повідомиш про те, що дізнався про подвиги його протеже Пйотра Дембіцького.

– Продовжую слухати.

– В мене є інформація про ще одного молодого священика, який стрибає з парафії на парафію з його

єпископським благословенням. Два роки тому він навіть був у Вниках.

Косма здригнувся, від чого біль пронісся по всьому тілі. Цікаво, як довго його переслідуватиме вид

розрубаної сокирою голови костельного, обличчя пароха зі здивованою посмертною гримасою та Марека

Лігоцького, у якого тече кров із розрізаного горла.

– Значить, щось тут не так, — тільки і сказав він.

– Косма, якщо був один священик, а тепер є інший, що говорить нам поліцейське шосте почуття?

– Що є ще й третій. І четвертий, мабуть, п'ятий, а може, навіть шостий.

– Браво. Ти у мене виростаєш на справжнього поліцейського. Але ми створимо дует, я єбу, курва

його мать. Про нас знімуть серіал, як про того мента і прокурора. Тільки тут буде пес і журналіст, а замість

товстуна – горбань. Netflix купить, як два пальці об асфальт.

– Зроблю, як побажаєш.

– Ми побажаємо, — поправив його Барщик. – Бо відтепер ми – команда. Нерозлучні, як осел і Шрек.

– Розумію. Казімєж, скажи мені одну річ.

– О ні, коли ми вже створили команду, можеш називати мене Журеком. Це таке прізвисько в галузі.

– Гаразд. Слухай, мені потрібна допомога, щоб вистежити одну особу.

– Але ж ти з поліції, – засміявся журналіст.

58

Войчех (Войцех) Коссак (1856-1942) – відомий польський художник-баталіст.

140

– Хочу пустити це трохи неофіційним шляхом.

– Змова! – пролунав радісний крик на тому кінці трубки. Журек, мабуть, уже махнув ранкову дозу

підсилювача.

– Можна сказати і так.

– Мені подобається! Кого я повинен знайти?

– Дівчину звати Майя Пардо. Незабаром я надішлю тобі її номер телефону, адресу, фотографію та

деяку інформацію.

- Чекаю. Ой, як я чекаю. Нова робота, як цікаво.

– Тоді пока, Журек.

– Пока!

Вишукувати інформацію однією рукою було нелегко й неприємно. Косма перевірив "інстаграм" і

"фейсбук", але виявилося, що профілі Майї, як особисті, так і ті, що стосуються карт кладовищ, зникли. Те

саме стосувалося і повідомлень, якими вони обмінювалися в "месенджері".

Однак, насправді він був здивований, коли у Вроцлавському університеті йому повідомили, що

Майя ніколи там не навчалася, і що вони вперше чують про професора Генрика Зигмунтовича.

ЧЕРЕЗ ТИЖДЕНЬ

Сьогодні променад над Віслою заполонили дітлахи, адже перше червня керувалося власними

правилами, і з усіх шкіл та дитсадків вирушили барвисті тури менших і більших плодів любові чи забуття. У

парках, користуючись погодою, влаштовували пікніки для дітей, які, з'ївши обов'язкову солодку вату, бігали і

кричали без жодного жалю до оточуючих. Ідеальне місце для зустрічі двох типів, які не бажають кидатися в

очі.

– Знаєте, за чим я найбільше сумую після повернення в країну? – запитав чоловік, зручно

вмостившись на лавці.

– Уяви не маю, - відповів Косма, сідаючи поруч, з легким стогоном, бо в нього після останніх пригод

боліло все тіло. Коли він подивився в дзеркало після виходу з лікарні, то відчув себе вуличним художником, який бере участь у розписі тіла. Жовтий, блакитний, фіолетовий і де-не-де зелень прикрашали його шкіру, створюючи унікальну мозаїку.

– Найбільше я сумував за польською погодою, такою, якою я її запам’ятав. Коли я жив в Сполучених

Штатах, кожен рік у мене за вікном була одна пора: літо. То тепліше, то прохолодніше, то йшов дощ. Я

прагнув важкої, сніжної та морозної зими, бурхливої весни з першими гуркотами грози, літа, наповненого

терпимою спекою, золотої осені, місцями дощової, тієї гидкої сльоти. Я повернувся не до своєї країни.

Знаєш, очікується, що через двадцять з гаком років тут будуть різні магазини, ресторани, вулиці, машини, але погода має залишитися такою ж. Цього року взимку не було снігу, потім відразу прийшла весна, сильна і

бурхлива, літо з бурями та смерчами, а осінь майже як літо. Єдине, що не змінилося в цій країні – це потяги.

– А люди?

– Вони всюди однакові. Підлі, погані, хороші, бажаючі допомогти. Говорять по-різному, роблять те

саме.

– Чому ти повернувся?

Чоловік на мить замовк. Косма не любив дивитися на нього, незважаючи на сонячний день, у нього

все ще були образи, коли він стояв над двома трупами, мокрий від дощу, а блискавки ледь не вискакували з

його плечей, справжній ангел-месник. Ніби ця гроза прийшла спеціально для нього.

– Не знаю, чому люди повертаються на батьківщину, коли старіють. Може, їх приваблюють спогади

дитинства, тих найкращих, безтурботних років? Бажання провести пенсію в країні, що тече молоком і медом, пахне дитинством і юністю? У старості люди стають дуже сентиментальними.

– І ти повернувся з сентименту? Чи заради помсти?

– Я не планував, але настав день, коли почав відраховувати дні до смерті.

– Пан не такий вже й старий, не треба перебільшувати, — сказав Косма