Міхал Шьмеляк - Вники, Міхал Шьмеляк

чоловік виглядав сильним і міцним. Свіжий такий тип, точно не старий.

– Це тільки балачки. Цих днів, здавалося, залишилося небагато, а якщо так, то настав час подбати

про деякі невирішені справи, і я мав лише одну справу.

– І ти міг влаштувати її швидко. Все повинно скінчитися першого ж дня, - сказав Косма. – Якби ти

сказав мені, що насправді відбувається в Вниках під час нашої першої зустрічі, ми б тут не сиділи. Я б не був у

такому стані.

– Я міг.

– Але ж ти ніс маячню про якусь готовність прийняти правду. Багато філософствувань, забагато.

141

– Я думав, що ти не готовий прийняти це, але, мабуть, я не був готовий цим поділитися, — сказав

чоловік.

– Ти міг би спробувати. Треба було лише відвести мене до склепу, і я повірив би у будь-що. Адже

тіло Пьотра лежало там за кілька метрів від входу.

– Так, міг би, звичайно. Як і викликати поліцію, коли справедливість відміряли тому, попередньому

хлопця. Я міг би все це зробити. Однак цього не сталося. І якщо ти сьогодні запитаєш мене, чому, я не зможу

дати жодної задовільної відповіді. Мабуть, я боявся, що мене теж заарештують.

– Тебе? – здивувався Косма.

– Адже я там теж був парохом, на це є документи. Я б не хотів провести свої пенсійні роки за

ґратами. Я заробив трохи грошей у Сполучених Штатах і думаю, що повернуся туди. Почалося б

розслідування, моя тотожність була б виявлена, все посипалося б як доміно.

Вони на мить замовкли, набережна наповнилася гомоном і сміхом дітей. Незвичайний фон для

розмов про вбивства. Косма подивився на нього, чоловік був правий, він був колись парохом у Вниках, на

його рахунку було б записано кілька трупів, він явно отримав би рикошетом.

– Скільки? – нарешті порушив мовчанку Косма.

– Скільки грішників у мене на совісті?

– Так.

– Три. Одного достатньо, щоб відсидіти, а в мене три.

– І завжди це виглядало так само?

– Точно так само. Приїжджав ксьондз з опікуном, щось ніби куратором. Знаєш, це було вже після

падіння комуни, але принципи конспірації з тих часів залишилися. Тоді Церква була під пильним оком

служб, лінії прослуховувалися, пошта люструвалася, і в такому питанні розважливість та непомітність більш

ніж бажані. Що я говорю, розважливість та непомітність.. Цілковита таємниця. Куратор доповідав, що накоїв

ксьондз, я передав це відповідним людям у Вниках, і наше маленьке правосуддя починало діяти.

Випробовували грішника місяць, іноді два. Водночас для нього було важливо відчути добро, підтримку та

любов. Потім наставав час суду, а часто й покарання.

– Ви вбили трьох, а скільки за цей час було під твоєю опікою?

– Четверо.

– І ти втік?

– Відмовитися ти не можеш.

На мить запала тиша. У Косми склалося враження, що чоловік вираховує, що йому насправді можна

сказати.

– Знаєш, — знову сказав він, — мене стримав ще один аспект.

– Який? – зацікавився Косьма.

– Моральний. Провина і покарання. Я вважаю, що в якомусь сенсі це були добрі вчинки. Сама

Церква видаляє чорних овечок зі свого стада. До Вників потрапляли тільки божевільні, і це теж важливо.

Тому я не перервав суду над попереднім хлопцем і не дуже хотів втручатися в суд над наступний. Ідеальна

ілюстрація так званих змішаних почуттів.

Чоловік підвівся з лавки і зупинив рикшу, переобладнану під мобільне кафе, що проїжджала алеєю.

Він замовив дві кави, а потім повернувся до Косми.

– Чорна, — сказав він. – Вживання будь-якої іншої кави є злочином. Чай ніколи не можна псувати

цукром, каву молоком, а кохання шлюбом.

Косма подякував і, звісно, подумав про своє кохання, щойно розквітле, яке не встигло як слід

зав’язатися, драматично перерване, дуже далеке від шлюбу. Він подивився на чоловіка, той трохи нагадав

йому стриманого, але раннього пенсіонера, що звик дбати про себе, стрункого, під тонкою сорочкою були

видні м’язи, без живота.

– Мені здається, що вони не зможуть пов’язати вас із цими трьома священиками понад

двадцятирічної давності, — сказав Косма.

– Можливо, і ні, — погодився чоловік. – Але я читав дуже цікаві статті про польські таємні архіви, знаєте, цю комірку для повторної перевірки старих, невирішених справ.

– Не забувайте, що я поліцейський.

– Факт.

– Напевно, до цього їх би не привело.

– Мабуть, але ти забуваєш, як мені здається, одну дуже важливу обставину. Частину всієї цієї історії.

– Так? Про що?

– Священик, який обіймає парафію у Вниках, не є випадковим. Він грішник, якого так само легко

могли відправити туди на реабілітацію. Однак, на відміну від тих грішників, він має схильність керувати

такою парафією. Як я вже згадував під час нашої першої розмови,