Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

Бекі не домагалася запрошення до двору, але найясніші, найвельможніші особи самі почули про її чари й запалали бажанням познайомитися з нею. Коли ж стало відомо, що вона аристократка, зі старовинного англійського роду, що її чоловік - полковник гвардії, його вельмож­ність і губернатор острова та що він розлучився з дружи­ною через якісь дріб’язкові чвари, яким не надають вели­кої ваги в країні, де й досі читають «Вертера», а «Спорід­неність Душ» того самого Гете вважають повчальною і моральною книжкою, то для кожного у вищих колах ма­ленького князівства зникли будь-які причини не пускати її до свого дому, а дами були схильні казати їй «du» і при­сягатися у вічній дружбі навіть більше, ніж Емілії, якій вони свого часу виявляли такі самі неоціненні почесті. Ці простодушні німці надають коханню й свободі такого змі­сту, що його не зрозуміють чесні мешканці Йоркшира чи Сомерсетшіра, і в деяких, перейнятих філософським духом, цивілізованих містах жінка може бути розлученою скільки завгодно разів і мати в суспільстві добру славу. Відтоді, як Джоз почав жити власним домом, там ще ніколи не було так весело, як тепер, завдяки Ребеці. Вона співала, грала, сміялася, розмовляла трьома мовами, всіх приваб­лювала в дім і навіювала Джозові думки, що це його великі світські таланти й дотепність згуртовують навколо нього місцеве товариство.

Щодо Еммі, яка почувала себе господинею в домі хіба тільки тоді, коли треба було сплачувати рахунки, то Бекі скоро знайшла спосіб втішати й розважати її. Вона весь час розмовляла з нею про майора Доббіна, відісланого ні з чим, не переставала захоплюватись тим чудовим, чес­ним чоловіком і казала, що Еммі повелася з ним дуже жорстоко. Еммі боронилася, доводила, що її вчинок був продиктований високими релігійними засадами, що жінка, яка раз... і т. д., та ще й за такого ангела, як той, за кого вона мала щастя вийти заміж, залишається його дружи­ною назавжди. Але вона не мала зла на майора і радо слухала, як Бекі його вихваляла, навіть сама десятки разів на день заводила мову про Доббіна.

Так само не важко було Бекі знайти спосіб прихилити до себе Джорджі й челядь. Еміліїна покоївка, як ми вже казали, була серцем і душею віддана доброму майорові. Спершу вона не любила Бекі за те, що через неї Доббін розлучився з її господинею, але поступово змирилася з місіс Кроулі, оскільки та стала палкою прихильницею і захисницею Вільяма. Під час нічних нарад, на які збиралися обидві дами після проханих вечорів, міс Пейн, розчісуючи їм «кучму», як вона називала біляві кучері однієї і м’які каштанові коси другої, завжди знаходила нагоду замовити слово за милого доброго джентльмена майора Доббіна. Її оборона так само не сердила Емілію, як і захоплена мова Ребеки. Вона часто змушувала Джорджі писати йому й на­гадувала, щоб він неодмінно передав щире вітання від матері. А коли вночі вона дивилася на портрет чоловіка, він уже не дорікав їй - може, навіть вона сама дорікала йому тепер, коли Вільям поїхав.

Еммі почувала себе не вельми щасливою після своєї героїчної жертви. Вона стала дуже distraite, 212 нервова, мовчазна й вередлива. Родина ще ніколи не бачила її та­кою дратівливою. Вона зблідла й погано себе почувала. Часто вона пробувала співати ті пісні (однією з них була «Einsam bin ich, nicht alleine» 213 - ніжний любовний ро­манс Вебера, який доводить, о юні мої дами, що в ті давні часи, коли ви ще, може, тільки народилися, люди також уміли кохати й співати) - ті пісні, кажу, що подобалися майорові. І наспівуючи їх у повитій присмерком вітальні, вона раптом замовкала посеред пісні, йшла до спальні й там, певна річ, знаходила втіху в спогляданні мініатюри свого чоловіка.

Після Доббінового від’їзду залишилося кілька книжок, позначених його прізвищем: наприклад, німецький слов­ник з написом «Вільям Доббін, *** полк» на титульній сторінці, путівник з його ініціалами та ще кілька томиків, що належали майорові. Еммі склала їх на комод, де, під портретами обох Джорджів, стояли її кошик з шитвом та скринька з письмовим приладдям, а також лежали біб­лія і молитовник. Крім того, майор, їдучи, забув свої ру­кавиці; і ось Джорджі, порпаючись якось у материній скриньці, знайшов ті рукавиці, рівненько складеними й схованими в так званій потайній шухлядці скриньки.

Не цікавлячись товариством і дуже нудьгуючи на бен­кетах, Еммі більше любила вечорами вирушати на довгу прогулянку з Джорджі (на той час Ребека залишалася з Джозом), і тоді мати й син провадили такі розмови про майора, що навіть хлопчик не міг стримати усмішки. Емі­лія казала йому, що, на її думку, кращої людини за ма­йора Вільяма немає в світі,- він найшляхетніший, найласкавіший, найвідважніший і найскромніший. Знов і знов вона розповідала йому, що вони геть усе завдячують ве­ликодушній увазі свого ласкавого приятеля, що він їм допо­магав у годину скрути і горя, піклувався про них, коли всім іншим було до них байдуже, що всі його това­риші захоплювались ним, а сам він ніколи жодним словом не згадував про свої подвиги, що батько Джорджі довіряв йому більше, ніж будь-кому іншому, і що добрий Вільям завжди його підтримував.

- Коли твій тато був ще хлопчиком,- казала вона,- він часто розповідав мені, що Вільям ще в школі засту­пився за нього перед одним розбишакою. І відтоді вони завжди приятелювали, аж до останнього дня, коли твій любий тато поліг у бою.

- А Доббін убив того чоловіка, що вбив тата? - запи­тав Джорджі.- Певне, що вбив, або вбив би, якби спіймав його, правда, мамо? Коли я стану солдатом, то ненавиді­тиму французів! Ось побачите!

За такими розмовами здебільшого й минав той час, коли вони були разом. Простодушна жінка зробила хлопчика своїм повірником. А він любив Вільям а так само, як і всі, хто його добре знав.

 

 

До речі, місіс Бекі, щоб не відставати у вияві почуттів, і собі повісила в кімнаті портрет, чим здивувала й насмі­шила багатьох своїх знайомих і дуже втішила оригінал, яким був не хто інший, як наш знайомий Джоз. Ощасли­вивши родину Седлі своєю появою в них, Бекі, яка при­була туди з надзвичайно скромним, щоб не сказати, мі­зерним багажем, мабуть, соромилася непоказного вигляду своїх валізок та коробок і тому часто згадувала про зали­шені в Лейпцигу речі, звідки їх мали переслати сюди. Сину мій, коли мандрівник увесь