Софі Періно - Дочка Медічі

— Прийшли просити, ні, вимагати справедливого суду за напад на адмірала. Ми не можемо чекати. Рішення має бути швидким. Ті, хто замислили вбити Коліньї, мусять померти на шибениці Монфокону, якщо ви справді цінуєте нас так само, як ваших католицьких підданих.

Я приголомшена сміливістю цієї заяви. Мати кипить від злості. Її очі палають, ніздрі роздуваються. Вона виглядає молодшою років на десять.

— Сеньйоре, панове, ми діятимемо швидко,— мовить Карл. Його голосу бракує сили й впевненості Піля.— Заарештовано двох служників, які працювали в будинку, звідки здійснили постріли. Їх допитують. Затримано чоловіка, який надав коня, аби вбивця міг утекти.

— З чиєї стайні той кінь? — вигукує хтось із натовпу.

Карл піднімає руку.

— Ми не можемо сказати вам зараз.

— Вони ніколи не скажуть,— шепоче Генрієтта. Я розвертаюсь до неї. Вона виразно дивиться на мене.

— Ми повідомимо вас, коли дізнаємось. Задовольняйтесь цим рішенням,— каже Карл.— Тим часом повертайтесь до адмірала і дбайте про нього, як дбав би я, якби мене не відволікали пошуки тих, хто вчинив замах на його життя,— за спиною короля Гаст щось шепоче на вухо Анжу — мій брат відповідає своєму фавориту на диво похмурим поглядом.

— Так, ваша величносте,— Піль уклоняється. Коли він сідає в сідло, Генрієтта торкається мого плеча. Схопивши Шарлотту за руку, я протискаюсь між фрейлінами.

— Кінь належить Гізу,— каже Генрієтта, коли ми залишаємось наодинці.

Великий Боже!

— Сваряться коханці чи ні, ви маєте вмовити його покинути місто.

— Упевнена, Карл не дозволить стратити його на потіху протестантам!

— Гадаєте, розлючений натовп прислухається до короля? Невже ви розраховуєте лише на те, що герцогу пощастить?

Звісно, ні. Ми мчимо до моїх апартаментів і одразу стикаємось із королем Наваррським. Забувши про мою присутність, Шарлотта біжить до нього, оповиває руками його стан і схиляє голову йому на груди.

— Я дуже рада, що вас не було в тій делегації.

— Фізично — ні. Мені здалося недоречним ставити мого нового брата в незручне становище. Але моя душа була з ними. Ми з Конде дали Пілю наше благословення.

Тепер уже я лаюсь уголос.

Дивлячись на мене поверх голови Шарлотти, мій кузен каже:

— Пані, ви можете приділити мені хвилинку вашого часу?

— Авжеж.

Я залишаю двері моєї опочивальні відчиненими. Перш ніж приєднатися до мене, мій кузен квапливо цілує Шарлотту. Чи розповість він мені про коня слідом за Генрієттою? Якщо утримається від коментарів, це буде акт великодушності.

Якусь мить він розгублено стоїть, нагадуючи незграбного хлопчика, яким був колись.

— Пане,— кажу я,— здається, ми обоє маємо невідкладні справи.

— Можу лише уявити ваші,— іронічно відповідає він.

Отже, про великодушність не йдеться.

— Я не бажаю уявляти ваші,— відрізаю я.— Оскільки ви не завадили Пілю піти до короля із цілим військом, не сумніваюсь, що ви маєте намір підписати якусь провокаційну заяву й тим наразити на небезпеку себе й інших людей.

Він червоніє. Приємно усвідомлювати, що я можу дошкулити йому, адже в дитинстві мені це не вдавалося. Він робить два кроки до дверей. Потім зупиняється.

— Я не дозволю, аби дрібні образи роз’єднали нас. Якщо ми союзники, бути друзями необов’язково.

Добре.

— На вулиці Бетізі передають тривожні повідомлення. Подейкують, що герцогиню де Немур тричі викликали до королеви Катерини. Такого не було багато тижнів. Вона відвідувала її таємно, під покровом темряви.

— Що це означає?

— Може, кінь належав Гізу, й не виключено, що чоловік, який їхав на цьому коні, був найнятий Гізом, але справжніх винуватців треба шукати серед значно шляхетніших осіб.

— Виявляється, плітки протестантів не менш фантастичні за плітки католиків,— я обурено піднімаю підборіддя.— Карл обожнює адмірала. Він ні за що в світі не завдав би йому шкоди.

— Я не мав на увазі його величність. Але не забувайте про інших братів і про вашу матір, яка має всі підстави заздрити Коліньї.

— Запевняю вас, пане, заздрість ніколи не відібрала б її величності розум. Їй вистачає мудрості розуміти: якби вона скоїла такий злочин, втратила б набагато більше за впливовість, якої їй наразі бракує.

Я замовкаю й усвідомлюю, що мій подих прискорився. Попри мої заперечення, припущення про те, що мати відіграла вирішальну роль у нападі на адмірала, не можна відкидати. І це мене жахає.

Король Наваррський підступає ближче.

— На які б ганебні вчинки не була здатна пані Катерина, мене тішить, що зазвичай вона намагається бути поза підозрами,— він промовляє це лагідним тоном, наче йому прикро, що довелося розповісти мені про ті плітки. Така поведінка дивує мене, і я відчуваю, що мій гнів ущухає.

— Ви не вірите цьому, пане? Чи вважаєте, що, якщо її величність замішана в цій історії, доказів усе одно немає?

— Тепер це не має значення.

Я приголомшена.

— Вам байдуже, що моя мати могла підтримувати вбивство адмірала?

— Мені не байдуже, аж ніяк. Але наслідки були б непередбачуваними, якби це розкрилося. Мені важко їх уявити, і така невизначеність лякає мене,— він куйовдить рукою волосся майже так само, як і мій Генріх.— Що ви думаєте з цього приводу? Багатьох учасників нашої драми ви знаєте краще за мене. Як, по-вашому, вчинить його величність, якщо до нього дійдуть чутки? Він неодмінно дізнається до кінця сьогоднішнього