Софі Періно - Дочка Медічі

Що робитиме Карл, якщо мати замішана в цій історії? Я не маю готової відповіді. Якби Анжу був винним, реакція Карла була б бурхливою. Але мати...

— Не можу сказати, пане. Таке питання лякає мене, як і вас.

Він енергійно киває.

— Ми достатньо розумні, аби боятися, набагато розумніші за тих, хто поширює плітки. Вони плескають язиком, не думаючи.

Тепер моя черга схвально кивати — його слова співпадають із тим, що я відчувала в товаристві фрейлін її величності.

— Пані,— він стискає моє плече,— ніхто з нас не може передбачити, як учинить король. Ви не можете передбачити дії католиків, а я не знаю, як відреагують мої люди, якщо слід крові простягнеться від будинку адмірала до Лувру. Проте я хочу, щоб ви знали: я не дозволю заподіяти вам шкоди.

Ураховуючи нинішні обставини, це дуже люб’язно з його боку. Мною оволодіває бажання заспокоїти його, відповісти таким же піклуванням. Такі власницькі почуття бентежать мене.

— Пане, я здатна подбати про себе,— я вивертаюсь з-під його руки.— Я не наважуюсь блукати вулицями. Краще подумайте, як захистити себе, коли повертатиметеся до опочивальні адмірала.

— Не хвилюйтесь.

— Перш ніж ви підете,— я зображую усмішку, ховаючи за нею мої побоювання,— поясніть дещо баронесі де Сов, яка має хибне уявлення про те, що сталося вчора. Я не хочу втрачати найкращу подругу через її ревнощі.

Він усміхається.

— Ви — дуже зручна дружина.

— Я обіцяла бути нею.

Я не йду за ним до сусідньої кімнати. Натомість берусь за написання листа до Генріха. Непросте завдання. Ще кілька днів тому я цілком довіряла цьому чоловіку без жодних докорів сумління або суперечливих почуттів. Проте він несподівано віддалився від мене: почасти цьому сприяв мій гнів, але загалом я дедалі більше переконуюсь, що ми маємо різні інтереси. Я вирішую писати стисло, зрозуміло й без прикрас. Чи завдасть йому болю таке прохолодне послання? А може, Генріх зрозуміє, що цей лист сам по собі є доказом моєї небайдужості до нього? Такі питання несуттєві. Їх затьмарює дещо важливіше: чи прислухається він до моїх порад? Я не впевнена. Знаю одне: якщо, борони Боже, Генріха заарештують або вб’ють, думка про те, що я намагалася попередити його, заспокоїть мою совість, але не врятує мене від розбитого серця. Я помилялася, вважаючи, що воно вже розбите.

— Ви не знайдете королеву в її опочивальні,— баронеса де Рец сидить одна в просторому передпокої матері.

— Де ж вона? — увесь ранок я блукала в пошуках достовірнішої інформації, ніж чутки, які продовжують розпускати придворні.

— Вирушила до Тюїльрі.

За таких обставин? Аж тут я усвідомлюю: немає зручнішого місця для усамітнення.

— З ким?

Моя колишня гувернантка вагається.

Я знизую плечима.

— Я поїду і сама побачу.

— З нею Анжу, мій чоловік, герцог де Невер і кардинал Біраг.

Поважне товариство — всі італійські фаворити матері та її улюблений син, але не король. Мене пробирають дрижаки. Така зустріч викликає неабияку тривогу. Я змушую себе усміхнутися. Потім я прямую до апартаментів Карла. Якщо він не знає, де мати і з ким, він мусить довідатися. Діставшись потаємних дверей, про які знають лише найближчі до нього особи, я здригаюсь від несподіванки, коли звідти виходить якась постать у плащі з каптуром. Постать піднімає голову.

— Маргарито! — очі Генріха зустрічаються з моїми. Я бачу в них подив, біль, кохання і гнів.

— Чому ви й досі в Парижі?

— А чому ви, та, хто знає мене краще за всіх, вирішили, що я втечу, як боягуз?

— Невже сміливці ховаються під каптуром?

Він випростовується на весь зріст і відкидає каптур назад. Його погляд стає лагіднішим, і я відчуваю, що зі мною відбувається те ж саме.

— Генріху,— кажу я, простягаючи до нього руку.— Сміливці теж можуть помирати, як боягузи.

— Так, сміливці можуть помирати. Але вони завжди роблять це краще за боягузів.

— Я воліла б, щоб ви жили до глибокої старості,— я опускаю очі.

— Невже? — його голос сповнений бажання знати правду. Я пильно вдивляюсь у його обличчя.

— Авжеж.

— Ви бажаєте бачити мене живим, аби мати змогу катувати? — сердиті інтонації дають мені зрозуміти, що він чув про ніч із королем Наваррським.— Ви обіцяли! — вкрай розгніваний, він звинувачує мене, немов примхлива дитина.

Я хочу розповісти, що мій кузен не торкався мене. Проте вирішую мовчати. Він не заслуговує на таке зізнання. До того ж, наша хитрість, про яку ми домовилися з кузеном, утратить сенс. Натомість я кажу:

— Ми багато чого обіцяли одне одному. А ви, Генріху, можете сказати, що дотримали свого слова? Ви відштовхнули мене попри ваші клятви кохати вічно,— якщо його мучить совість, я побачу це.

— Я мушу йти.

— Ідіть. Але спершу я прошу вас згадати нашу дружбу. Ви знаєте, що я не видала вас. Увесь день я боялася бозна-чого. Ви розмовляли з королем. Можете сказати, що відбувається насправді? Чутки надто дикі, аби бути правдою.

Відверто кажучи, я не чекаю від нього відповіді. Але я нічого не програю, якщо спробую бути нахабною.

Подолавши сумніви, він каже:

— Я не знаю, як учинить ваш брат, і я не