Джо Хілл - Пожежник

наш план, жодним чином, жодну деталь. Я вже готовий закластися, що він не спрацює так, як ми собі задумали. Тільки даремно час читача згаємо, — Джон побачив вираз її обличчя і жартома стукнув ногою по нозі. — Та ну, годі тобі. У нас є цукерки, куриво, питво, ще й підступні плани. Давай не хнюпся тут мені. Що там ще в твоїй коробці з-під сніданків?

Гарпер витягла потовчену, розпухлу картоплину й поклала її на стіл.

— Овва! Бородатий Ісусе, що це за гидота така?

— Оця? Це «Юконське золото», Моржику Чамлі[143], — відказала Гарпер.

— А, ну що ж, — відповів Джон. — Шоколаду ми вже наїлися досхочу, можна й картопельки зпекти. Що скажеш?

Він підняв бульбу й затис її обома долонями. Крізь його пальці заструменів дим, а з ним — і аромат смаженої картоплі. Від цього запаху Гарпер на душі стало веселіше, і годі було стриматися.

— Люблю чоловіків, що вміють куховарити, — промовила вона.

11

У Пожежника завалялося трохи солі та навіть знайшлася скляночка оливкової олії. Вони з Гарпер розділили картоплину, і хижу швидко заповнив її духмяний пронизливий аромат. Це було так смачню, що Гарпер ледве не заплакала від зворушення, а коли бульби не стало, вона й далі облизувала олію та сіль з пальців.

— Знаєш, за чим я сумую? — запитала вона в Пожежника.

— Якщо назвеш Фейсбук, то зіпсуєш напрочуд приємний вечір.

— За «Кока-Колою». З «колою» було б іще смачніше. Знаєш, ми, може, й засрали планету, висмоктуючи всю ту нафту, доводячи до танення льодовики, дозволяючи безкарно процвітати ска-музиці, але ж, бляха, ми винайшли «Кока-Колу»! Значить, не такі вже люди були й погані.

Як виду, нам, може, і не доведеться пожалкувати про танення льодовиків. Звідти вона і прийшла. Ну, спора. Я певен відсотків на вісімдесят. Тому всі найперші випадки і траплялися уздовж Північного полярного кола. Вона вичікувала під глетчерами. А ще, я гадаю, це ставалося й раніше. Усі вважають, що динозаврів винищило падіння метеориту, та я припускаю, то все спора. Вона чекає під льодяним покровом, поки світ достатньо розігріється, а тоді вертається в повітря. І палить усе на своєму шляху, доки світ не оповиє суцільна димова хмара і планета не замерзне знов. Уся цвіль вимре, окрім зовсім маленької часточки, яка наново сховається під льодом. За історію цієї планети ставалося шість масових вимирань. Готовий закластися, що всі спричинила спора.

— Ти вважаєш, що це Т-клітина планетарного масштабу. Вона нападає на будь-яку заразу, що порушує баланс довкілля. Як-от ми.

Він кивнув.

— Це одна з трьох теорій, які претендують на першість у моєму списку. А ще мені імпонує ідея, що це росіяни вивели супергрибок у сімдесяті, на острові, де проводили тестування біологічної зброї. Острів Відродження, здається, так він називався. Об’єкт довелося покинути на початку двотисячних, коли спора вирвалася назовні. От тільки острів розташований серед озера, яке висохло, тому тварини почали сновигати туди-сюди, розносячи попіл у власному хутрі. Усі найперші випадки траплялися саме в Росії.

— Ти сказав «одна з трьох теорій». Є думки, кращі за танення льодовиків чи лиховісний російський острів?

— Я ще люблю теорію про те, що це Бог вирішив покарати нас убивчим грибком за те, що носимо ті кляті капці «Крокс»[144].

Гарпер відсьорбнула бананового рому. На її власний медичний розсуд, ще один маленький ковточок не мав призвести до деформації мозку дитини.

— Тепер, коли світу гаплик, шкодуєш про якусь невтілену справу?

— Джуліанн Мур не чпокнув, — відказав Джон. — І Джилліан Андерсон. Чи разом, чи окремо — я б і так, і так не заперечував.

— А з того, що насправді могло статися?

— Ну, хотів би відкрити новий вид грибка, а тоді назвати його на честь Сари.

— Ого. Та ти у нас романтичний курваль.

— А якщо щодо тебе, Гарпер Вілловз? Що ти завше хотіла зробити?

— Я? Усе, як і ти, — чпокнути Джуліанн Мур. У тої гарячої сучки розкішний задок.

Пожежник пішов по рушник, а коли повернувся витирати Гарпер сорочку, знову й знову перепрошував за те, що заплював її банановим ромом.

12

Джон підвівся, щоб розворушити вогонь у печі, а повернувся з луком, який усю зиму простояв у кутку. Пожежник витягнувся на розкладачці, тримаючись за лук, неначе то була гітара, і, бренькаючи на єдиній струні, видавав різкуваті звуки.

— Як гадаєш, Кіт Ричардс ще живий? — запитав він у Гарпер.

— Аякже. Його ніщо не вб’є. Цей нас усіх переживе.

— «Бітли» чи «Роллінґи»?

Гарпер проспівала перші рядки «Love Me Do».

— Це голос за «Бітлз»?

— Ну звісно ж я обираю «бітлів». Дурнувате питання. Це як запитати, що більше до вподоби: шовк чи лобкове волосся?

— Ай, розчаровуєш.

— Ну звісно ж ти обереш «Стоунз». Той, хто походжає, вдаючи з себе пожежника, хоч це й не так...

— Це ще тут при чому?

— Чоловіки, яким подобаються «Роллінґи», схиблені на фалосах. Вибачай, але вже як є. А пожежний шланг — це типовий фалічний символ. Це жалюгідно. Фани «Стоунз» чоловічої статі застигають у розвитку на вісімнадцятому місяці, щойно відкривши насолоду від смикання гумочки власної пипки. А жінки-фанатки «Роллінґів» ще гірші. У Міка Джаґґера химерно-бридкуватий рот, він через нього на рибу схожий, оце їх і заводить. Їх сексуально приваблюють чоловіки-амфібії. Збоченки, та й годі.

— Ага, а на чому тоді бітломани зациклені? На славній піхві?

— В яблучко. Суничні поля[145] — це не лише місце у Ліверпулі, містере Руквуд, — вона простягнула до нього руку. — Давай сюди. Щоразу як ти бренькаєш по тросу, то лише дарма навантажуєш блочні механізми.

— Ти, коли п’яна, балакаєш як автомеханік. Знала про це?

— Я не п’яна. Ти сам п’яний. А я — колишній інструктор зі стрільби з лука. Давай уже.

Джон передав їй лук. Виставивши його поперед себе, Гарпер пальцями пробіглася по тятиві.

— Інструктор зі стрільби з лука?

— Так, коли в старшій школі вчилася. Для міського відділу рекреації.

— І хто ж тебе надихнув? Дженніфер Лоуренс? Мріяла і собі стати Дупніс Евердівкою? Дженніфер Лоуренс була няшкою. Сподіваюся, вона не згоріла живцем.

— Ні, це було до епохи «Голодних ігор». У дев’ять років я влаштовувала цілі робінгудівські дійства. Почала говорити «сей» і «теє», а коли батьки просили виконати якусь хатню роботу, припадала на одне коліно і вклонялася. Кульмінацією мого фанатизму стало відвідування школи в костюмі Робіна Гуда.

— На Геловін?

— Ні. Просто мені подобалося його носити.

— Господи Боже. І батьки тобі дозволяли? Не знав, що тобою нехтували в дитинстві. Від цього мені стає гірко на... — він затнувся,