Джо Хілл - Пожежник

9

За десять хвилин майже всі порозходилися. У хижі залишилися тільки Гарпер та Пожежник.

— Перекажи Майклові, що я буду за кілька годин, хай не хвилюється, — попросила Гарпер Дона Льюїстона.

У напівпрочинені двері, тримаючи долоню на клямці, зазирнула Рене.

— Гарпер, не забудь повернутися. — Очі в жінки світилися чи то від холоду, чи то від захвату, важко було розібрати.

— Та йди вже, — сказала Гарпер. — Поквапся. Хіба не знаєш основного правила змовників? Не попадатися.

Двері зачинилися. Гарпер і Пожежник чули шепіт, придушений сміх, Еллі заспівала кілька рядків «Хатинки любові»[142], а тоді, віддаляючись, залунав хрупіт чобіт. Зрештою вони знову лишилися на самоті, і в кімнаті повисла натягнута, але затишна мовчанка, того різновиду, що передує першому поцілунку.

Щоправда, обійшлися вони без поцілунків. Гарпер відчувала спиною жар, що пашів з прочиненої позаду печі, гадаючи, чи спостерігає хтось за ними цієї миті. Джон уже двічі зводився на ноги, щоб підкинути деревини у вогонь. І щоразу їй на думку спадало: «Якщо ми вирішимо покинути табір Віндем, він з нами не піде. Лишиться тут, доглядати за своїм маленьким вогнищем».

— Усе це підтасовка, — заговорила Гарпер. — Ви голоси порахували заздалегідь.

— Ну-у, аж так далеко я б не заходив. Скажімо так, результат був не настільки непередбачуваним, як могло здатися. Чому, по-твоєму, Майкл так наголошував, що тобі нема потреби сьогодні хутко вертатися назад?

Коли всі ще були разом у хижі, вони в загальних рисах накидали два паралельні плани. Один стосувався можливих дій у разі, якщо доведеться поспіхом тікати. Інший було присвячено методу (м’якого) відбирання в Керол контролю над табором. Розробку деталей обох можливих сценаріїв полишили на Джона та Гарпер.

— Якщо ти готова плести павутиння інтриг, то нумо до справи, — промовив Пожежник.

— Для цього лиховісного заняття мені потрібен цукор, — сказала Гарпер і, відшукавши свою торбу, дістала звідти коробку з-під сніданків, прикрашену фігуркою Мері Поппінс. — Ніщо так не налаштовує на змовництво, як заборонена цукерка, хай навіть уже річної давності.

Джон насупив чоло.

— Попереджаю. Брехливо заявляти, що маєш цукерки, — це грубе порушення клятви Гіппократа. Тієї частини, де присягаєшся ніколи не завдавати даремних страждань.

— Маю для тебе новину, Руквуд. Я медсестра. Ми не складаємо клятви Гіппократа. Це лише для лікарів. Сестри клянуться тільки в одному — змусити пацієнта прийняти ліки.

— Коли ти говориш такі зловісні речі, я увесь тремчу від втіхи, — відказав Пожежник. А тоді, без жодних вагань, тим же голосом додав: — Я радше спалю табір Віндем дощенту, ніж дозволю Керол та її підлабузникам забрати твоє маля. Від цього гадючника нічого не залишиться, окрім обвуглених дрючків. Сподіваюся, ти це знаєш.

— Хіба це справедливо стосовно інших? — запитала Гарпер. — Більшість з них — не поганці. Вони лише хочуть бути в безпеці.

— Хіба це не споконвічна відмазка для підлості та жорстокості? Вони лише хочуть бути в безпеці, і їх абсолютно не турбує, кому доведеться заради цього загинути. А ті люди, які жадають нашої смерті, кремаційні загони, вони так само хочуть лише безпеки! І той чолов’яга, якого я вколошкав Феніксом тоді вночі — того, котрий сидів за п’ятдесятим калібром. Я відчував, що мушу це зробити. Що мушу засмажити його аж до самих кісток. Тільки так я міг упевнитися, що побачу тебе знову.

Джон дивився на неї, і в його погляді змішалися збентеження та смуток. Гарпер кортіло взяти його за руку, але натомість вона простягнула чоловіку мініатюрний «Снікерс», а собі взяла крихітний батончик «Маундз».

— А нам доведеться вбивати людей заради власної безпеки? — голос у неї був дуже тихим. — Гадаєш, до цього дійде? З Беном? З Керол? Бо якщо це так, то, мабуть, мені краще вже рушати назад на берег. Я не хочу планувати нічиє вбивство.

— Якщо попливеш назад просто зараз, — мовив Джон, — то це може вбити мене. Тому, гадаю, краще тобі залишитися.

— Певно, що так, — відказала вона, доливаючи їм обом у чашки по трошки рому.

10

Джон сказав, що батончик гидкий, тож він неодмінно мусить з’їсти ще один, щоб позбутися огидного присмаку в роті. Натомість вона простягнула йому цигарку і налила ще рому. Цигарку Пожежник підпалив вогником з великого пальця.

Гарпер бентежив план утечі. Занадто багато в ньому було непевностей. Вона вже склала список, який починався з «А» (Отець Сторі чуйний до подразнень), розгортався до «Е» (створити диверсію, заваливши дзвін у каплиці) і завершувався на «Р» (Дон поведе решту човнів на північ). Якось забагато абетки пішло на планування.

Пожежнику, з іншого боку, план сподобався. Ну звісно ж. Йому випала чільна роль. Гарпер усе намагалася зменшити кількість літер, а він тільки й знав, що додавати їх.

— Ех, аби ж вистачило часу вирити тунель, — замріяно промовив Пожежник.

— Куди?

— Та байдуже. Що ж то за втеча з тюрми без тунелю? Моєму внутрішньому романісту кортить, щоб був таємний хід, схований за фальшивою стіною, чи, може, за плакатом відомої кінозірки, або хай би вже в шафі для одягу. Назвали б тоді свій план «Операція „Нарнія“»! От тільки не смій казати, що ти б не зацінила.

— Я б не зацінила, якби ти став романістом. Тоді б довелося тобі півпики роздерти. Принаймні саме це сталося з останнім аматором-писакою, який перегородив мені шлях.

Джон збовтав рештки бананового пійла в паперовому горнятку, а тоді випив усе одним махом.

— Я вже й забув про літературні потуги твого колишнього.

— Часом мені здається, що кожен чоловік мріє стати письменником. Їм усім так і кортить створити світ, у якому житиме вигадана досконала жінка. Така, щоб виконувала кожну примху й роздягалася на раз. І лють можна вгамувати, нафантазувавши собі кілька сцен зґвалтування. Щоб врятувати її, можна послати свою вигадану іпостась, білого лицаря... чи, наприклад, пожежника! Когось достатньо сильного і могутнього. А от реальні жінки збіса нудні, бо ж мають власні зацікавлення і вперто не хочуть жити за цим шаблоном, — Гарпер умить спохмурніла. Їй подумалося, що для Джейкоба вона ніколи не була ані другом, ані дружиною, ані коханкою, а лише предметом, сировиною. Ті письменники — такі ж паразити, як і сама спора.

— Стосовно шаблонів згоден на всі сто відсотків. Кожного письменника, який вдається до шаблонів, варто палити на вогнищі. По можливості розводячи багаття чернетками з тими їхніми пописульками. Оце якраз мені найбільше й не подобається в нашому плані. Це лише шаблонний нарис. У житті все не так. Якби я писав цю сцену, то навіть не став би описувати