Джо Хілл - Пожежник

— Батьки в мене стійкі, прагматичні люди, які вдома тримають кількох щуроподібних псів. Вони були надзвичайно добрі до мене, і мені їх бракує.

— Мої щирі співчуття.

— Не певна, що вони мертві. Але точно у Флориді.

— Перша стадія — це заперечення, — він сумно закивав. — Я так гадаю, вони одягали собак в светрики.

— Часом, коли було холодно. Звідки ти знаєш?

— Вони дозволили тобі походжати на людях одягнутою в костюм Робіна Гуда, що, підозрюю, викликало зливу жорстокого глузування з боку однокласників. Не треба дуже мудрувати, аби зрозуміти, як вони ставилися до власних домашніх улюбленців.

— Ой, ні. Та вони й не знали про мій прикид Робіна Гуда. Я його носила в рюкзаку і перевдягалася у шкільному туалеті. Але про глузування — це ти вгадав. То був чорний день для Гарпер Френсіс Вілловз.

— Френсіс! Чарівно. Можна кликати тебе Френні?

— Ні. Можна кликати мене Гарпер, — вона сперлася підборіддям на верхівку лука. — Перший мій лук подарував на Різдво тато, коли мені було десять. Але до Нового Року його забрав.

— Встрелила когось?

— Застав мене, коли я мочила стріли в рідині для запальничок. Мені просто дуже-дуже кортіло постріляти в щось стрілами, охопленими полум’ям. Байдуже, в що. І досі кортить. Думаю, це б зробило мене щасливою: побачити, як вогненна стріла шмякне й підпалить щось. Чоловіки, мабуть, так собі уявляють, як по самі яйця встромлять хріна в гарненьку дупцю. Мені ж вистачить однесенького малесенького шмяк.

Джон вдруге вдавився банановим ромом. Щоб Пожежник знову задихав, Гарпер довелося погупати йому по спині.

— Ти точно п’яна, — прокоментував він.

— Ні, — відказала Гарпер. — Я обачливо обмежилася лише двома чашечками собачої блювоти з присмаком банана. Я вагітна.

Пожежник охнув і знову зайшовся кашлем.

— Ходімо, — сказала вона. — Постріляємо вогненними стрілами. Хочеш? Свіже повітря тобі не зашкодить. Треба частіше з цієї діри вибиратися.

Він зиркнув на неї крізь сльозаві очі.

— І в що стрілятимемо?

— У Місяць.

— А, — протягнув Джон. — Гарненька товстенька мішень. Мені стріляти теж можна?

— Звісно, — кивнула вона, відставляючи стілець. — Я візьму стріли. З тебе лише вогонь.

13

Після тепла й затишку хатини Пожежника, в якій витав банановий аромат рому, різкий холод для Гарпер став неприємним сюрпризом. Їй перехопило дух, а щоки запекли так, наче вона щойно отримала ляпаса.

Вона завела Джона за хижу, і разом вони піднялися схилом, порослим морською травою, а тоді спустилися дюною аж до узбережжя океану, на той бік острова, де їх було годі помітити з берегової лінії. Коли Джон спинився, грузнучи в піску, Гарпер обернулася до нього і, простягнувши руку, повела за собою далі.

Обоє зупинилися біля великого вітрильника, що покоївся на металевих опорах. Звідси Гарпер могла розгледіти назву судна, нанесену вздовж корми блискучим золотавим прописом: «БОББІ ШОУ». У їхніх планах «Боббі Шоу» посідала неабияке місце, відіграючи важливу роль у пунктах «F», «H» та «M-Q».

Пожежник роззирався навколо, кутаючись у свою куртку, наче плащ, і тремтячи в ній. Але врешті знайшов те, що шукав — Місяць, той ґудзик-крижинку, що мерехтів, пришпилений до чорної пелени неба.

— Онде він. Убивай його швиденько, і повернемося туди, де тепло.

В одній руці Гарпер тримала лук, а в іншій — жмут стріл. Усі стріли, окрім одної, вона кинула на блакитний сланець під ногами, а тоді простягнула Джону наконечником уперед ту, що лишилася.

— Вогнику не знайдеться?

Ковзнувши рукою вздовж стріли, Пожежник узяв чорне карбонове вістря в кулак. Спалахнуло блакитне полум’я, наче стріла була вимочена у бензині, а він лише торкнувся до неї сірником. Гарпер заклала стрілу в лук, прицілюючись за лінією охопленого полум’ям древка. Вогонь палахкотів, наче червоний стяг. Гарпер прицілилася у місяць і пустила тятиву.

Вогненна багряна комета розітнула темряву. Стріла зринула на дві сотні футів у небо, перехилилася вправо, а тоді почала падати, розсипаючись хмарою блискучих іскрин.

Відчуваючи шалену радість, Гарпер здійняла лук над головою.

— Яка краса! — вигукнув Пожежник.

Гарпер розвернула його руку, щоб поглянути на долоню.

— І це зовсім не боліло?

— Анітрохи. Це не так вже й важко зрозуміти. Щира правда. Драконяча луска спопелить хазяїна за якусь мить, якщо треба буде, та себе вона нізащо не знищить. Я навчив її не думати про мене як про хазяїна. Зламав її код і перепрограмував так, щоб вона перестала розрізняти між собою і мною.

— Терпіти не можу, коли ти щось пояснюєш. Варто тобі договорити, як мене охоплює відчуття, що тепер я знаю навіть менше, ніж до того, як ти розтулив рота.

— Поглянь на це так, Вілловз. Ти знаєш, що вона в тебе в мозку. Знаєш, що вона здатна сприймати, але не слова. Якщо годувати її стресом та панікою, луска розпізнаватиме їх як загрозу, спалахне, щоб розпочати репродуктивний цикл, і втече. Та якщо живити її почуттям гармонії та задоволення, відчуттям приналежності, вона відчуватиме себе в безпеці. Вона не лише відчуває твою насолоду, а й примножує її. Запускає приємний взаємозв’язок, даруючи найдешевший на світі кайф. Хай там як, та луска не діє, вона реагує на дію. Нік навчив мене...

— Що? — не зрозуміла Гарпер. — Нік? Чого Нік навчив тебе?

Пожежник закліпав, збентежено поглядаючи на неї, втративши нитку розмови.

— Так, ну, Нік... Нік не... не цей... тобто, вже ні, не після того, як... — він захитав головою, роздратовано змахнувши рукою. — Байдуже, нащо ти в це Ніка вплутуєш? Ти мене збиваєш.

«Я не вплутувала в це Ніка, — збиралася сказати Гарпер. — Це ти вплутав». Вона навіть розтулити рота встигла. А тоді знову стулила, щоб дати йому слово.

— Коли ви збираєтеся в церкві, то співаєте до луски. Їй це до вподоби. Так ви її вгамовуєте. Та ви й досі вовтузитеся зі словами, а вона слів не розуміє. Один письменник колись сказав, що мова — це кепський спосіб комунікації. Щодо драконячої луски це більш ніж влучно. Усі ті слова в твоїй голові лише постійно нагадують їй, що ти хазяїн. Треба думати про те, чого хочеш від луски, не вдаючись до слів. Уяви, як воно — бути глухою, мислити глухо, спираючись на жести як основну і єдину мову.

— Як Нік, — пробурмотіла Гарпер.

— Якщо хочеш, то так, — відказав він, знову змахнувши рукою в повітрі, наче відганаючи надокучливу мошку. — Нік відчуває стукіт барабанів кістками, і якщо навчити його слів пісні, він зможе проспівати її подумки, безсловесними словами, доступними глухим. Коли зумієш заспівати драконячій лусці без слів, ось тоді, тоді ти заговориш її мовою. Тоді вона вважатиме тебе не