Джо Хілл - Пожежник

чимось окремим, а частиною себе. Ось це я й зробив. Завжди роблю. Співаю одну зі своїх улюблених пісень, не вдаючись до слів. Співаю, прикликаючи вогненні обладунки або меч з полум’я, і драконяча луска дарує їх мені.

— І як же тебе навчив Нік? Він теж так уміє? Прикликати вогонь, як ти?

Джон поглянув на неї зніяковілим, збентеженим поглядом, з безнадією в очах. А тоді, так м’яко, що вона ледве розчула, промовив:

— Насправді навіть трохи краще за мене.

Гарпер кивнула.

— Але вже ні?

Пожежник захитав головою. Гарпер подумки зробила зарубку, вирішивши, що вони зможуть повернутися до цього пізніше.

— І яку ти їй співаєш?

— Ай, та ти таку не знаєш, — Джон знову змахнув рукою і відвів погляд. Втім, як здалося Гарпер, йому наче полегшало від того, що вони змінили тему. — Хоча, коли ми тільки познайомилися, мені здалося... словом, ти до мене тоді заговорила рядком з цієї пісні. На якусь мить мені здалося, що я зустрів людину, що, як і я, палко любить «Dire Straits».

Гарпер відступила від нього, плавно рухаючись у морозному повітрі. Заплющивши очі, глибоко вдихнула і заспівала тиху мелодію, що ніжно заколисувала.

A lovestruck Romeo

sings the streets a serenade

laying everybody low

with a love song that he made

finds a streetlight

steps out of the shade

says summin’ like:

‘You and me, babe —

how ’bout it?’[146]

Гарпер розплющила очі. Пожежник пильно вдивлявся в неї, розтуливши рота. Очі в нього блищали, наче він от-от був готовий розплакатися.

— Ти сяєш, — промовив він. — Співаєш мою найулюбленішу на світі пісню і сяєш, мов каблучка з діамантом.

Гарпер опустила погляд і побачила, що він має рацію. Горло їй оповив комірець коралового сяйва; світло пробивалося навіть крізь светр.

Джон прихилився до неї і поцілував — теплим, ніжним поцілунком з присмаком рому, кави, масла та горіхів пекан, цигарок і англійця. А потім відступив, збентежено поглядаючи на неї.

— Вибач, я не хотів, — промовив він.

— Сподіваюся, це не так.

— Ти на смак як цукерка.

— З ложечкою цукру, наскільки мені відомо, ліки начебто проковтуєш легко.

— Це ліки були?

— Важлива частина одужання. Вживаєш два поцілунки, а зранку кличеш знов.

— Два?

Вона поцілувала його знову, а тоді відійшла, сміючись із виразу його обличчя.

— Ну ж бо, Джоне. Твоя черга стріляти. У тебе добре вийде. Ти англієць. У твоїх венах струмує кров Робіна Гуда. Тримай.

Гарпер простягнула йому лук, показуючи, де братися руками. Тоді поштурхала його по ногах, щоб він правильно розставив їх і зайняв стійку.

— Натягни тятиву аж до кутика рота, отак, — промовила вона, жестом демонструючи, як це зробити. — Потренуйся спершу без стріли.

Джон так і зробив, здригаючись серед лютого холоду. Ніздрі в нього почервоніли, а обличчя геть втратило колір, зробившись блідо-восковим.

— Ну то як? Схожий я на Еррола Флінна[147]?

— Просто всратися, який крутелик, — відказала Гарпер.

Вона підняла зі скелі стрілу, взяла її в кулак, заплющила очі й насупилася від зосередження.

— Ну, і що це ти робиш?

Гарпер не глянула на нього, проте відчувала на собі погляд Джона, і це її тішило. Тієї миті вона зрозуміла, що їй усе-таки вдасться. Це нагадувало відчуття, коли ти точно знаєш, що влучиш у яблучко, за якусь мить до того, як пустиш стрілу.

Подумки перед Гарпер постала картина, як вона рухає руками, промовляючи «ти і я, крихітко, як тобі таке?» без жодних слів. Тієї миті вона чітко зрозуміла, як це насправді легко. Не треба було робити нічого, щоб з’єднатися з драконячою лускою. У цьому сенсі це нагадувало вагітність. Вона відчувала, як пісня струменить крізь сухожилля та нервові закінчення, відчувала її, наче кров — без звуку, без слів, навіть без найменшої тіні слів. Ти і я, крихітко, як тобі таке?

Гарпер запалала. Вона розплющила очі й побачила, що з долоні сочиться, не обпікаючи шкіру, полум’я — загадкове блакитне полум’я, — оповиває вістря стріли. Скрикнувши від несподіванки, вона впустила її.

Пожежник смикнув її за руку і почав плескати краєм куртки по долоні, намагаючись загасити полум’я. Щоки йому вкрив багрянець. Очі за скельцями окулярів напружилися.

— Ти що виробляєш?

— Нічого, — відказала Гарпер.

— Ти що, заради Бога, собі надумала? Померти закортіло?

— Я... Я лише хотіла побачити...

Та він уже розвернувся і рушив назад, видиратися на дюну. Звиваючись од вітру, куртка лопотіла йому об спину.

Гарпер наздогнала його на самому вершечку кряжа — в найвищій точці острова. Під ними, вбудована збоку в скелище, виднілася хатина з замшілим, порослим морською травою дахом. Гарпер спробувала вхопити Пожежника за плече, але він крутнувся, скидаючи з себе її руку.

Джон приголомшено глянув на неї, ніби щойно відірвавшись від книжки. Очі за скельцями квадратних окулярів дивились напружено.

— Усе це було заради цього? Напоїла мене і приголубила, думала, я розніжуся і покажу тобі, як правильно згоріти живцем?

— Ні, Джоне. Ні. Я поцілувала тебе, бо хотіла цього.

— Ти хоч знаєш, що сталося, коли одній дамі закортіло діставати вогняних кроликів з капелюха?

— Знаю.

— А от і ні. Навіть гадки не маєш. Вона обернулася на попіл, — промовляючи до неї, Пожежник, затинаючись, відступав усе далі назад.

— Я знаю, що вона померла. І що то було жахливо.

— Замовкни. Нічого ти не знаєш. Тільки те, що я маю дещо потрібне тобі, і ти на все підеш, аби це здобути: напоїш мене, вертітимеш хвостом, трахнеш, якщо доведеться.

— Ні, — заперечувала Гарпер. Вона почувалася так, наче втрапила в чагарник кропиви. Їй ніяк не вдавалося вивільнитися, і кожен наступний крок лише заводив далі в пекучі зарості. — Джоне. Благаю.

— Ти не знаєш, що з нею сталося. Що досі відбувається. Поняття зеленого не маєш про нас, — він пожбурив лук з даху, і тієї ж миті Гарпер зрозуміла, що Пожежник стоїть на покрівлі власної хижі. Джон відступив від неї ще на крок.

— Забирайся від мене. І ніколи більше не роби того, що оце щойно втнула, — він виставив руки вперед. Золотаве світло пульсувало в його драконячій лусці. Долоні перетворилися на дві неглибокі посудини, в яких вирувало полум’я. — Хіба що тобі кортить палати вічно.

— Джоне, стій, не рухайся. Стій, де стоїш, і...

Але Пожежник не зважав. Розвівши руки, він ступив ще крок назад. За спиною в нього, від боків і аж до кінчиків пальців, розправилися крила зі сліпучого вогню. З ніздрів порснув чорний дим.

— Хіба що тобі кортить опинитися в пеклі до кінця своїх днів, — промовив він. — Як-от я-я-йах-йах...

Очі