Денніс Ліхейн - Містична річка

І Карло, Джино або хтось інший з молодиків ірландського походження робив великі очі й запитував:

— Ти не брешеш? Джиммі з Низини? Приємно, Джиммі, познайомитися з тобою. Я вже давно захоплююся твоєю роботою.

Потім сипалися жарти щодо його віку.

— Ти, либонь, відкрив свій перший сейф, ще сидячи на підгузнику?

Але Джиммі відчував, з якою пошаною, якщо не з благоговійним страхом, ставилися до нього ті круті хлопці.

Він був Джиммі з Низини. Свою першу банду очолив у сімнадцять років. Сімнадцять років — ви в це повірите? Серйозний хлопець. Він не дозволив би жартувати з собою. Хлопець, який тримав свій рот закритим і знав, як треба розігрувати гру та до кого виявляти пошану. Хлопець, який добував гроші для своїх друзів.

Він був Джиммі з Низини тоді, залишається Джиммі з Низини й тепер, і ті люди, які почали збиратися біля дороги, на якій мав відбутися парад, — вони любили його. Вони турбувалися за нього й намагалися розрадити його в його горі, як тільки могли. А чим він міг віддячити їм за їхню любов? Джиммі мав подумати. Що він дав їм насправді?

Відтоді як федерали разом із поліцією Род-Айленда ліквідували банду Луї Джелло, хто претендував уважатися головним бандитом на прилеглій території — Боббі О’Доннел? Боббі О’Доннел і Роман Фоллов. Двійко наркоторгівців найлегшої ваги, завжди готових і на здирство, і на жорстокий рекет. До Джиммі дійшли чутки, що вони уклали угоду з в’єтнамською бандою в Роум-Бейсин, і, щоб азіати не лізли куди їм не слід, вони поділили з ними територію, а потім відсвяткували союз, дощенту спаливши квіткову крамницю Конні, мовляв, зробили застереження всім тим, хто відмовиться їм платити.

Так серйозні справи не робляться. Від сусідів слід триматись якнайдалі й не вплутувати їх у свої справи. Ти мусиш утримувати своїх людей у чистоті й безпеці, а вони тобі віддячать, оберігаючи твої тили, і стануть твоїми вухами, які вчуватимуть будь-який пошепт тривоги. А як іноді вони висловлять свою вдячність конвертом із грішми, тортом або автомобілем, це буде їхній вибір і подяка тобі за те, що ти їх захищаєш.

Ось як треба ставитися до сусідів. Доброзичливо. Пильнуючи одним оком їхні інтереси, а другим — свої власні. Ти не дозволив Боббі О’Доннелу та зграї косооких бандитів думати, що вони можуть удертися сюди й схопити все, що їм заманеться. Ліпше хай тримаються на своїй території, якщо не хочуть утратити руки й ноги, які дарував їм Бог.

Джиммі вийшов зі спальні й побачив, що помешкання порожнє. Двері в кінці коридору були відчинені, й до нього долинув голос Аннабет з другого поверху, та почулося тупотіння ніг його дівчаток, які бігали по підлозі, ганяючись за Веловим котом. Джиммі пішов до ванної, увімкнув душ і, ступивши під нього, коли вода стала гарячою, підставив обличчя під бризки.

Єдиною причиною, чому О’Доннел і Фоллов ніколи не чіпали крамницю Джиммі, був його тісний зв’язок із Севіджами. Бо, як і кожен чоловік, що мав клепку, О’Доннел їх боявся. А якщо він і Роман боялися Севіджів, то асоціативно це означало, що вони боялися й Джиммі.

Вони боялися його. Джиммі з Низини. Бо, як їм було добре відомо, він, безперечно, мав клепку. А з Севіджами, що захищали його спину, він узагалі міг нічого не боятися. Якщо Джиммі Маркус і Севіджі об’єднаються задля справи, вони зможуть…

Що вони зможуть?

Забезпечити сусідам безпеку, на яку ті заслуговують.

Порядкувати всім клятим містом.

Володіти ним.

«Не роби цього, Джиммі. Ісусе. Я хочу побачити свою дружину. Джиммі! Не забирай у мене життя. Подивись на мене».

Джиммі заплющив очі й дозволив гарячим струменям омити свій череп.

— Подивись на мене!

Я дивлюся на тебе, Дейве. Я дивлюся на тебе.

Джиммі побачив благальне обличчя Дейва, слину на його губах, що не дуже відрізнялася від слини на нижній губі та підборідді Правильного Рея Гарріса тринадцять років тому.

«Подивись на мене!»

Я дивлюся, Дейве. Я дивлюся. Ти вчинив помилку, покинувши той автомобіль. Ти це знаєш? Тебе повезли, й ти не мав повертатися. Але ти повернувся назад, додому, а твоя відсутність завдала тобі непоправної шкоди. Ти не мав повертатися, Дейве, бо вони тебе отруїли, й ця отрута була готова витекти з тебе.

«Я не вбивав твою дочку, Джиммі. Я не вбивав Кейті. Не вбивав! Не вбивав!»

Може, Дейве, й не вбивав. Тепер я знаю. Схоже, ти справді не мав ніякого стосунку до її вбивства. Правда, лишається невеличкий шанс, що копи зловили не тих дітей, але мушу визнати, що ти справді здаєшся непричетним до загибелі Кейті.

«І що ж?»

І все ж таки, Дейве, ти когось убив. Убив. Селеста правильно тебе запідозрила. До того ж ти знаєш, що буває з дітьми, яких зґвалтували.

«Ні, Джиммі. Ти мені розкажи».

Вони самі перетворюються на ґвалтівників. Рано чи пізно. У тобі є отрута, і вона неминуче вийде назовні. Я просто врятував якусь майбутню бідолашну жертву від твоєї отрути, Дейве. Можливо, твого сина.

«Не приплутуй сюди мого сина».

Гаразд. Тоді, можливо, небезпека загрожувала б комусь із його друзів. Але, Дейве, рано чи пізно ти показав би свій справжній колір.

«Ти так думаєш?»

Дейве, після того, як ти заліз у ту машину, тобі не слід було повертатися. Ось у чому я переконаний. Ти був чужим. Розумієш? Наше оточення — це те місце, де живуть свої. Усі інші мають забиратися геть.

Дейвів голос пробивався крізь шум води й бив Джиммі по черепу.

«Я тепер живу в тобі, Джиммі, й ти мене не позбудешся».

Позбудуся, Дейве.

Джиммі вимкнув душ і вийшов з кабіни. Він витерся, вдихаючи ніздрями теплу пару. Хай там як, а в голові йому прояснилося. Він витер пару з маленького віконечка в кутку й подивився на провулок за будинком. Днина була така ясна та сонячна, що навіть цей зачуханий провулок здавався чистим. Господи, який чудовий день! Яка пригожа неділя! Який чудовий день для параду. Він виведе дочок і дружину вниз на вулицю. Вони триматимуться за руки й милуватимуться парадом та оркестрами, дивитимуться, як проминають їх політики в ясному сонячному світлі. Вони їстимуть хот-доги та солодку вату, і він купить своїм дівчаткам святкові бакінгемські прапори й футболки. І процес їхнього одужання почнеться під дзенькіт тарілок, гуркіт барабанів, музику сурм та вітальні вигуки. Ця загальна радість, він був певен, опанує їх, коли