Денніс Ліхейн - Містична річка

пізнього недільного ранку — ранку сонячного, судячи зі світла по той бік опущених штор. Чути було, як туркотять голуби на своїх сідалах і сухо гавкає собака. Ось клацнули дверці автомобіля, відчинившись і зачинившись. Він чекав, коли загуркоче двигун, але двигун так і не загурчав. Перегодом знов почувся стукіт там-таму, гучний і впевнений.

Джиммі глянув на годинник, що стояв на нічному столику, — одинадцята година. Коли востаннє він так довго спав? Не здужав пригадати. Багато років тому. Можливо, десять. Він пригадав виснаження кількох останніх днів, відчуття, яке він пережив, коли труна з тілом Кейті піднялась і, немов скинута самоскидом, упала в яму, розчавивши йому тіло. А потім учора ввечері до нього прийшли Правильний Рей Гарріс і Дейв Бойл, коли він сидів п’яний на канапі у вітальні, з пістолетом у руці, дивлячись, як вони махають йому із заднього сидіння автомобіля, який пахнув яблуками. Між ними він побачив потилицю Кейті, вона жодного разу не обернулася, коли вони поїхали вниз по Ґеннон-стрит, а Правильний Рей і Дейв махали руками, як божевільні, тоді як Джиммі відчував грубий лоскіт пістолета в своїй долоні. Він нюхав мастило й думав, чи не всунути дуло пістолета собі в рот.

Сидіння біля труни було кошмаром, бо о восьмій годині вечора з’явилася Селеста й накинулася на Джиммі, молотячи його кулаками й називаючи вбивцею.

— Ти маєш її тіло, — репетувала вона. — А що маю я?! Де він, Джиммі?! Де?!

Брюс Брид та його сини відтягли її від нього й виштовхали з помешкання, але Селеста не замовкала:

— Убивця! Він убивця! Він убив мого чоловіка! Убивця!

Убивця.

Потім відбувся похорон і служба Божа біля могили. Джиммі стояв там, коли вони опускали його дитину в яму й кидали на труну грудки й каменюки, і Кейті зникла від нього під землею, ніби ніколи й не жила на світі.

Тягар усього цього навалився на нього минулого вечора. Труна Кейті то підіймалася, то опускалася, то підіймалася, то опускалася, й на той час, коли він поклав пістолет у шухляду й упав на ліжко, він почувався знерухомленим, так ніби його кров згорнулась, а кістки затверділи й померли.

О Господи, подумав він, я ніколи не почувався таким стомленим. Таким стомленим, таким сумним, таким непотрібним і таким самотнім. Мене виснажили мої помилки, моя лють і мій гіркий-гіркий смуток. А проте я намагався зчистити з себе свої гріхи. О, Господи, лиши мене самого й дай мені померти, щоб я більше не творив нічого неправедного й не стомлювався, не ніс більше на собі тягар своєї природи та своєї любові. Визволи мене від усього цього, бо сам я надто стомлений, щоб зробити це власноруч.

Аннабет намагалася зрозуміти його провину, його жах перед самим собою, але не здужала. Бо вона не натискала на спусковий гачок.

А тепер він проспав до одинадцятої години. Дванадцять годин глибокого сну, і він не чув, як прокинулась Аннабет.

Він десь читав, що ознакою глибокої депресії є постійне виснаження, невідчепна потреба спати, та коли сьогодні він сів у ліжку й почув гуркіт барабанів, супроводжуваний тепер майже мелодійною музикою мідних труб, він відчув себе свіжим. Джиммі почувався так, ніби мав лише двадцять років. Він прокинувсь, і йому здавалося, він уже ніколи не хотітиме спати.

Це готують святковий парад, пригадав він. Гуркіт барабанів і музика труб долинали сюди від оркестру, який готувався промарширувати по Бакінгем-авеню опівдні. Він підвівся з ліжка, підійшов до вікна й підняв штору. Причиною того, чому автомобіль не увімкнув мотор, було те, що Бакінгем-авеню повністю заблокували від Низини до Роум-Бейсин. Тридцять шість кварталів. Джиммі глянув у вікно вниз на авеню. Це була смуга сіро-синього асфальту під осяйним сонцем, така чиста, якою тільки Джиммі міг її собі уявити. Сині турнікети перегороджували в’їзд до кожної з поперечних вулиць і тяглися понад узбіччями так далеко, як сягав зір Джиммі в кожному з напрямків.

Люди щойно почали виходити зі своїх домівок і розташовуватися на своїх місцях на хіднику. Джиммі дививсь, як вони ставлять коло себе свої переносні холодильники, радіоприймачі та кошики з харчами для пікніка. Він помахав рукою Денові та Морін Гуденам, коли ті поставили свої шезлонги перед пральнею Геннесі. Вони помахали йому у відповідь, і його зворушило співчуття, яке він прочитав на їхніх обличчях. Морін склала долоні ковшиком біля свого рота й щось йому гукнула. Джиммі відчинив вікно й вихилився через нього. В обличчя війнуло свіже повітря, нагріте весняним сонцем і почасти насичене рештками весняної пилюки.

— Що таке, Морін?

— Я запитала, як ти почуваєшся? Окей?

— Так, — сказав Джиммі й з подивом усвідомив, що він і справді почувається окей. Він досі носив у собі Кейті, як стишене й гнівне серце, яке ніколи, він був певен, не припинить шалено калатати. Щодо цього він не мав ілюзій. Горе стало постійним, воно належало йому більшою мірою, аніж будь-який з органів його тіла. Але якимсь чином протягом свого тривалого сну він примирився з ним. Атож, воно стало його частиною, і він дивився на нього під цим кутом зору. За таких обставин він почувався набагато краще, ніж міг сподіватися. — Зі мною… все гаразд! — гукнув він до Морін і Дена. — Відносно, звичайно. Та ви ж розумієте.

Морін кивнула головою, а Ден запитав:

— Тобі чогось треба, Джиме?

— Ми готові допомогти тобі, якщо треба, — сказала Морін.

І Джиммі відчув гордість і наплив давньої любові до них і до всієї цієї місцевості.

— Ні. У мене все гаразд, — відповів він. — Але дякую. Щиро дякую. Це означає багато.

— Ти спускаєшся вниз? — запитала Морін.

— Гадаю, що так, — сказав Джиммі, достеменно не знаючи, слова просто самі злетіли з його вуст. — Ви ще там будете?

— Ми займемо тобі місце! — вигукнув Ден.

Вони помахали руками, й Джиммі помахав у відповідь. Він відійшов від вікна, його груди були наповнені цією сумішшю гордості й любові. То були його люди. Такими були його сусіди. Друзі його родини. Вони займуть йому місце. Займуть місце Джиммі з Низини.

Так називала його крута парубота тими далекими днями, коли він ще не загримів в «Оленячий острів». Крутії водили його в суспільні клуби на Принс-стрит та Норт-енд і казали:

— Гей, Карло (Джино чи хтось інший), познайомся з моїм другом, про якого я тобі розповідав,