Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

«Твоє поле бою — тут», — нагадав собі і знову позирнув на короля.

Скидалося, що того найбільше гнітить думка підкоритися побажанню Ерманської імперії. Бо що таке величезна імперія супроти нього, Сонцесяйного? Що йому розбиті війська й усі полеглі, коли можна звести їм пишний монумент й прикликати на службу їхніх дітей? Що йому синька, поки вона точить свої пазурі за стінами палацу?

Жаррак вірив: король прийме потрібне рішення. Але лише коли прийме його сам або ж вважатиме, що не йде на поступку Ермані, що робить щось виняткове, благородне, послане небесами. І неодмінно вигідне для корони Франу. Тож час діяти.

— Ваша Величносте, — відказав чаротворець, — як ви й наказували, я впорядкував перелік тих, хто входить до так званої спілки і криється у Вінні. Ви також хотіли дізнатися більше про зілля. Оскільки я не знавець порошків, то запросив сюди герцога Лорингії, маестра Рілля Ельбраха, знаного алхіміка з Альтесштадта.

Жаррак видобув із кишені лист з іменами прихильників оливети, дбайливо складений Канре, і поклав його на стіл. Примарна загроза набула бодай якоїсь форми. Король коротко кивнув.

— Інформація про заколотників — безцінна, і Фран ніколи не забуде вашої відданості та сміливості. Цей список сьогодні ж потрапить у потрібні руки. Але запросити алхіміка з Вінну — у справі міттги? Це невиправданий ризик. Ви довіряєте йому, маестре Престе, попри змову, яка зріє в Альтесштадті?

— Змовники — переважно лірські втікачі. А мій соратник мав справу з зіллям.

— Ви не відповіли на питання.

— Наше знайомство з герцогом Ельбрахом природне — багато років я провів в Альтесштадті. Тож мені краще відоме тамтешнє вище панство, ніж івелінське.

— Ви все ще відповіли на питання.

— Так. Я цілком довіряю йому, — збрехав Жаррак, і холод торкнувся його спини, нагадуючи, чого може коштувати ця брехня.

Канре ніколи не заходила до дому Бернажів, принаймні з головного входу. Запевнила себе, що все гаразд. Запевнила себе, що все гаразд, іще з десяток разів.

Маестра Бернаж зустріла гостю у вестибюлі й, розцілувавши, попрохала називати її «просто Ніколеттою»; тоді побідкалася, що гостя пропустила туфельну церемонію, і запросила Канре до вітальні, вмебльованої та прикрашеної в теплих барвах, що підкреслювало гарний смак господині дому чи того, хто обставив тут усе.

— О мій боже, — прошепотіла одна гостя, прикриваючись віялом, — то невже ми маємо таки честь побачити поміж себе справжню маестру Прест?

Канре слабко всміхнулася замість відповіді.

Ніколетта Бернаж діловито взяла дівчину під руку й підвела до вільного крісла: усі інші вже сиділи в колі біля низького столика, заставленого фруктами, медом і чашками з кавою. Господиня представила гостей по черзі. Канре знала в обличчя лише пані Мерселлі, котра чинно затуляла лице траурною вуаллю.

Дівчина пригубила горнятко з кавою і вирішила спостерігати та прислухатися, поки не майне потрібна нитка, яка приведе до Ельбрахового сховку. Втім, щойно вона зробила два ковтки, як помітила: розмова застигла, мов найліпша ґаляретка пані Манно в неділю вранці.

— Ну, люба пані Прест, — м’яко усміхнулася Ніколетта, — потіште нас історією. Ми чули про ваше слабке здоров’я донедавна й уже переймалися, що не зустрінемося аж до балу Весняної Фортуни.

— Дякую за турботу, тепер зі мною все гаразд, — відказала Канре. — І на балу ми побачимося.

— Певна, що ви матимете успіх і легко знайдете, з ким танцювати всю ніч, — усміхнулася маестра, що сиділа при вікні. — Якщо ваш чоловік не ревнуватиме. Йому ж тепер не до танців.

Попри стриманість цих слів, Канре помітила гострий погляд у її бік — мовби жінка перевіряла, чим можна вколоти нову в товаристві особу.

— Ох, дуже шкода вашого чоловіка, справді. — Інша пані, у зеленій сукні й смарагдових коштовностях, обмахнулася хустинкою. — Такий молодий і талановитий, але такий немічний тепер.

— О, можу вас запевнити, немічний — це останнє слово, яке можна вжити щодо маестра Преста, — мовила Канре впевнено, проте панії, що оточували її колом барвистих сукенок, мов за командою захихотіли, прикриваючись віялами. Наче вона сказала їм щось дуже потішне.

Канре не підтримала сміху, та запізніло здогадалася, як вони вирішили потрактувати її слова. Тож інтерес маестр вона вже здобула. Залишилось, аби вони розбалакалися.

— Ми згораємо від інтересу, — змовницьки шепнула Ніколетта Бернаж. — Як це сталося? Як ви спромоглися пошлюбити самого Преста, та ще й так швидко, що ніхто й оком не змигнув?

— О… — Канре розкрила віяло й приховала свою усмішку теж. — Це історія, котра навряд чи заслуговує вашої уваги.

Слова подіяли так, як вона й сподівалася: панії взялися манірно її вмовляти й переконувати, що саме-саме цієї історії їм не вистачає у прісному й нудному івелінському житті, коли зима, та ще й ця війна, та ще й ця синька пройшла — ніяких тобі розваг.

— Тоді повідаю вам, що це історія великого кохання. Я покохала маестра Преста, щойно зрозуміла, яка він благородна й добра людина. А він покохав мене… та навряд чи маю відповідь на питання, чому мене спіткало таке щастя.

Дівчина очікувала ще одного спалаху хихотіння, та маестри поглядали на неї зі здивуванням чи навіть підозрою.

— Ох, пані Прест, — врешті відказала одна гостя, блискаючи прикрасами з бірюзи, — історії справжнього кохання так рідко трапляються в житті, що мимоволі ми втрачаємо змогу в них вірити.

— Гаразд, — спохопилася Канре, щойно зрозуміла, який подив викликає її щирість. — Тоді мушу додати ще одну деталь, без котрої розповідь не буде повною. Маестр Прест попросив моєї руки після того, як я жбурнула баночку із зіллям у голову його дуельному суперникові. Суперник цей ладився з-за спини напасти. Тож мій вчинок урятував панові Престові життя.

— О святі, ви втрутились у дуель? — зойкнула пані в зеленому.

Канре подумки вилаяла себе: адже втручання в сутички вважається грубим порушенням і тягне за