Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Та то вже коли було! У вісімдесят п’ятому! Через двадцять років, коли вже всі окопники у апостола Петра почесну варту тримали.

- А тепер - увага! Між отим святом у шістдесят п’ятому і вбивством Панченка восени що такого ще було?

- Ну я ж казав: Зінькові золота медаль накрилася. Ой! Не буду, не буду, не буду! Згадав! Поліцай із таборів повернувся.

- Який поліцай? - оживився Діденко.

- Та був у нас один такий. Служив при німцях в окупацію. Його особісти десь уже по війні розшукали, витягли з-під теплого боку якоїсь вдови під Воронежем. І оформили, як кажуть, на всю котушку.

- А судили його де?

- Хотіли у нас, але не вийшло. Уявляєш, Маріє, старі люди засвідчили, що він не звірствував, нікого не вбивав, до Німеччини не заганяв. Тільки дивився, щоб люди нічого не крали. А він так взагалі сказав, що в поліції служив за завданням командира партизанського загону.

- Так чого ж ті партизани на його користь не посвідчили?

- А тут така історія, що й досі не розкрутили. Вибили німці той загін до ноги у сорок третьому. Подейкували - зрадив хтось. Але доказів не було. Тож нікому свідчити. Десь там у Воронежі дали строк, а в шістдесят п’ятому під осінь він раптом у селі об’явився. І найцікавіше - у кого він переночував. Ніколи не вгадаєте.

- Либонь у Панченка, - сказала я. - Тільки не питайте, звідки я знаю. Вважайте, що вирахувала. Панченко щось комусь розказував про поліцая?

- Не пригадую, доню. Але пам’ятаю, що покійний Панченко ходив засмучений і щось розпитував у людей, котрі окупацію пережили… але його самого невдовзі вбили. А потім прийшла повістка з обласного кадете. Викликали на співбесіду, згідно з заявою. Що і як - вдова уточнювати не стала, в сільраді поставили штемпселя, мовляв, адресат вибув у зв’язку зі смертю. От і все.

- Питання будуть, пане підполковнику? Хоча ні - у мене є останнє питання. Зінько в юності такий же хирлявий, як і зараз, був?

- Ясна річ. Його навіть від фізкультури звільнили.

- А тепер скажіть мені, пане Діденко, як старий досвідчений мент: чи може шмаркатий пацан, ще й від фізкультури звільнений, одним ударом дерев’яної палиці пробити череп сильній дорослій людині?

- Маріє, вибачте, але все, що далі буде - то вже не нашого розуму справа. І не ваша, і не наша, міліцейська. Хоча, якщо чесно, то тяжко буде цю версію розробляти.

- Що, “червоні” крик здіймуть, що ми історію переписуємо?

- Гірше, Маріє. Боюсь, чи не вирине свідок із довідкою за підписом самого Бандери про те, що Наум Рейтаровський насправді з сорок першого по сорок четвертий роки бився за волю України в лавах ОУН УПА. Все!

- Тіпун вам на язик, гражданін начальник!

Далі було все або майже все, як ми зі свекром та Діденком говорили тої пам’ятної весняної ночі у генделику “У зятя”. Наш начальник міліції написав, куди належить, офіційні листи - і справа закрутилася. Хоча по телебаченню частенько лають наші суди і прокуратуру, що, мовляв, і те в них не так, і люди роками в капезе чекають, але у нашому випадку все закінчилося швидко. Або, як любить казати мій братик, оперативно.

Приїздили ввічливі молоді хлопці в цивільному, довго розмовляли з бабою Химкою і Петею Гітлером і акуратно записували їхні показання на диктофон та ноутбуки. І ввічливо дякували за допомогу слідству. З цієї причини Петя Гітлер - ви не повірите - місяць не пив і ходив весь такий задумливий. І навіть не дражнив Спиридонівну.

Аби реабілітувати нещасного сироту знадобилося зовсім небагато часу. Оскільки так і не вдалося відшукати когось із його родичів, відповідну довідку з Генпрокуратури передали бабі Химці. Вона ще довго плакала і примовляла:

- І де ж вас, люди добрі, сорок років чорти носили?

Вирок суду над Зіньком Бариновим-Рейтаровським і його синочком відмінили у зв’язку “з новими обставинами, що відкрилися”. Розслідували справу ще раз, додавши матеріали сорокарічної давності, які розкопало вже СБУ. Як я й здогадувалася, скажений комісар в першому ж бою здався німцям у полон і до сорок четвертого служив агентом в гестапо. Він видав не тільки наш місцевий партизанський загін, а й ще кілька. І не тільки у нас в Україні, а й у Білорусії. Як він у сорок четвертому примудрився ще раз змінити личину, мов той вовкулака - то вже інша історія.

Головне - дали Зінькові довічне, а його синочкові, як злісному співучаснику, дванадцять років. А потім - і сміх, і гріх - бо синочок із татусем місцями помінялися. Останній з роду скажених комісарів на етапі власноручно задушив свого тата і поїхав відбувати покарання в ту колонію, звідки живими на свободу не виходять. А тата, кажуть, закопали десь, мов те стерво, на краю цвинтаря під номером замість прізвища. Як говориться у нас у Великих Колодах, і собаки не загавкали, і пугач не пугикнув.

Час іде, діти підростають, тільки політики в Києві не міняються. Все так же чубляться, прокльони один на одного сиплять, а головне - зі шкіри лізуть аби втрапити на телебачення і повихвалятись, як вони про людей