Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

в історії з убивством старого Панченка партійні хлопці передали куті меду. Думаю, хтось дуже високопоставлений власні гріхи замазував - тож і ризикнув.

Діденко замовк, як наша Валентина Спиридонівна перед тим, як оголосити оцінку. Себто - надовго. Тому я навіть не кашлянула, а щось таке вигукнула. Подіяло.

- Ще до суду першої інстанції в обласній партійній газеті надрукували статтю “Смерть за смерть!”. Виклали версію прокуратури, прізвище отого бідолашного сироти повністю подали і написали, що провину на слідстві довели стовідсотково - залишилося тільки суду своє справедливе слово сказати. А районний суддя, як ви пам’ятаєте, не прислухався до вказівок, тож заробив ще одну статтю… в газеті: “Хто покриває вбивцю?”

- Знав би, хто таким паскудство понаписував, - обурився свекор, - я б йому руки разом із ногами повідривав!

- Не раджу, - усміхнувся Діденко, - бо цей писака свій гріх спробував спокутувати. Хоч і запізно. Інша справа - що нічого у нього не вийшло.

Свекор здогадався майже одразу. От що значить - не перепивати зайвого. Вчасно ми його зупинили.

- Та невже? Він? Соловейко перебудови? Шерлок Холмс недороблений! Але ж чекайте - він тоді, як той суд був, іще мамці в пелену сякався. Може, однофамілець? Чи родич якийсь?

- Вбили вчителя коли? В шістдесят п’ятому. А того сироту коли судили? Через два роки. Знацця, у шістдесят сьомому. Тоді ж і обидві статті вийшли. Вісімнадцять років уже вашому, як ви кажете, соловейкові було. Вже не шмаркач. Інша справа - що то напевно не він писав, але ім’я та прізвище - його. А поряд - “наш позаштатний кореспондент”.

- І що він з того мав, крім гонорару? Чи й того не виписали?

- Мав, Маріє, ще й чимало. Рекомендацію обкому партії на факультет журналістики. Пройшов, як…

Порівняння миттю віднайшов свекор:

- Як перша чарка після Великого посту.

- Нічого, тату, сміятися над чужим горем. У всякому разі слідство йому спасибі скаже. Бо він тепер, як я розумію, за головного свідка піде.

- Безперечно, - підтвердив Діденко.

- Так беріть “до кучі” бабу Химку, котра згадала, як той сирота, котрий у неї на квартирі жив і з хліба на воду перебивався, казав їй, що скоро матиме добрі гроші і заживе по-людськи. І що обіцяли йому ті гроші, як він “одного папірця підпише”.

- Хто обіцяв?

- А оце вам посвідчить громадянин Жидовоз…

- Хто-хто?

- Петя Гітлер наш. Він на власні очі бачив, як жінка Рейтаровського вночі до сироти ходила. Певно, умовила його, грішми голодного і наївного хлопчину спокусила. Я навіть здогадуюсь, що вона йому казала: ти, мовляв, сирота, неповнолітній, сухотник, дадуть тобі умовно… а він і повірив.

- Тоді, як каже моя кума, дозвольте поцікавитися: кого тепер судити будуть? Ну, сироту нещасного виправдають, хоча з того світу не повернуть. Але хіба він один такий? А головний звинувачуваний - хто тепер?

- Як хто? - не приховував свого здивування Діденко, - Ну ясна ж річ - Зінько! Всі докази проти нього.

- А ви пам’ятаєте, що про ваші докази написано в отій товстій книжці, що у мого братика на чільному місці лежить? Докази за відсутністю мотиву злочину - то лише випадкове зібрання речей і фактів.

- Знов за рибу гроші! - образився підполковник. - Ви ж самі сто разів говорили, що покійний Панченко зіпсував комісарському синочку кар’єру. Не дав на дурняк золоту медаль одержати. Хто тут дурень, вибачайте на слові?

- Визнаю чесно: я! Але у мене пом’якшуюча обставина є. Бо для мене шістдесят п’ятий рік - то щось на взірець Лукомор’я з дубом. А от ви, тату, мусили б пам’ятати, що в шістдесят п’ятому році золота медаль при вступі вже ніяких пільг не давала. Навпаки, різали медалістів, як курей у голод.

- Точно! - аж підскочив свекор! - Ну це ж треба! Забув! Хрущов цю пільгу ще в шести десятому відмінив. Потім, правда, повернули, але вже пізніше. То що ж виходить?

- А виходить, - здогадався Діденко, - що треба новий мотив шукати. Бо й справді, як подумати: шістдесят п’ятий рік, Зінькові сімнадцять, до армії ще два роки… тоді в дев’ятнадцять брали… тато ще в фаворі, бо їх, ветеранів революції, тільки після шістдесят сьомого затикати почали. Та ні, що я кажу? Після сімдесятого, це я вже точно пам’ятаю.

- То що ж це діється, Маріє? Знову ми не тому, звиняй, дупу мантачимо?

- Тату, ви тут самокритики не розводьте. Не радянські часи. А краще скажіть мені: що такого примітного в шістдесят п’ятому році було? Тільки коротко і без ліричних відступів. І без Хрущова, будь ласка. Його в шістдесят четвертому зняли.

Свекор помовчав, поворушив губами, довго дивився на чашку з захололою кавою, механічно взяв її, випив, як воду, поставив на стіл і зітхнув:

- У тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році Дев’яте Травня вперше зробили вихідним днем. І так, як його святкували того року, вже більше не святкували ніколи.

- Отож, про свято. Що вам із нього найбільше запам’яталося?

- Фронтовики прийшли при орденах і медалях.

- А скажений комісар, котрий Наум Рейтаровський?

- Стоп-стоп-стоп, доню! Він взагалі пропав - мало не до осені. Казав: старі рани, мовляв, розігралися, лікувався довго.

- А