Люсі Лі - Біжи або кохай, Люсі Лі

Глава 26.2

Вже приблизно місяць, я гостюю у тітки Люби. Сільське життя звісно має свої незручності, але в ньому є і багато принад.

Щодня ми з Любов Миколаївною вставали о шостій ранку, щоб піти по воду, потім до обіду поралися по господарству, а у ввечері вона вчила мене в'язанню ажурних хусток. І все це дійсно допомагало мені не згадувати про минуле, про ті жахливі події що довелося мені пережити. Трішки вгамувавши виснажену душу і затягнувши рани від розставання з коханим, що ще іноді кровоточили.

І все було взагалі добре якби іноді нас із тіткою Любою не відвідував Максим. 

Він незмінно приїжджав десь раз на тиждень, та постійно привозив із собою якісь смаколики та подарунки, намагаючись цим якось домогтись моєї прихильності. Та раділа цим дарункам лише Любов Миколаївна, я ж від нього взагалі нічого не хотіла приймати. Мені було огидно. 

Після нашого зіткнення в лазні, що відбувся в день мого приїзду. Максим ще кілька разів намагався простягнути до мене руки або вивести мене на відверту розмову про наші майбутні відносини. Але на всі його спроби зблизитись, я вперто тримала дистанцію. Поки що дипломатично даючи зрозуміти, що не готова зараз до близьких стосунків, та й навряд чи колись буду готова саме із ним. Та всупереч цьому Максим виявився дуже впертим, і мені навіть здалося що моя до нього холодність ще більше розпалює у нього бажання діяти. Тому він все частіше дозволяв собі зайве. То намагався ляснути мене по сідницях, то затиснути в затишному кутку, поки тітки Люби не було вдома. Тому кожен його приїзд ставав для мене справжнім випробуванням. 

І вже зараз я починаю серйозно розмірковувати над тим, щоб втекти звідси. Бо мені здається я знову поступово перетворююся на пташку в клітці, тільки тепер цю клітку важко було назвати золотою. Скоріше вона нагадувала тюремну камеру. 

Але як це зробити, щоб він нічого не здогадався я поки що не мала жодного поняття. Всі мої речі та документи давно канули в нікуди. І по суті, я була ніким, бо від минулого життя в мене залишилося тільки моє ім'я.

Мої думки перериває Макс, що тільки но приїхав з міста й увійшов до кімнати.

– І чого це моя дівчинка знову сумує? Невже не сподобалися привезені мною подарунки? – присівши поряд зі мною чоловік спробував притягнути мене у свої обійми.

І що мені йому відповісти? За цей час, поки я знаходилася в гостях у його матері Максим привіз мені з міста безліч речей, та купу спідньої білизни. Половину з купленого, я навіть не розпаковувала, вони так і лежали безладною купою на полу у кімнаті.

– Не треба Максиме — пробую вивернутися з його рук.

– Що не треба? - хапаючи мене за плечі, заглядає мені в обличчя, та розтягує губи у хижій посмішці.

– Ти знаєш, — роблю спробу відвернути обличчя. - Мені не подобається коли ти так міцно мене притискаєш до себе.

– Гаразд, міс недоторканність, — посмішка з чоловічого обличчя зникає, і на її місці з'являється невдоволена гримаса, із суміші злості та роздратування. - Може хоч приміряєш щось з того що я тобі купив, хоч би для мене. Чому ти нічого навіть не розпакувала?  

З цими словами, чоловік недбало соває ногою купу з подарунків, та дивиться на мене з-під лоба. 

– Щось настрою немає, — тихо відповідаю, боячись того що він знову може зірватися.

– Ой яка краса! - розвіюючи напругу, що вже почала дзвеніти між нами в кімнату несподівано влітає усміхнена тітка Люба. - Ариночка подивися яку мені неймовірно гарну шаль Максим прикупив. І жінка накинувши на плечі кольорову ганчірку крутиться на одному місці.

– Дуже гарна, — напружено розтягуючи губи, вичавлюю з себе. Я майже впевнена що тітка Люба не просто так зайшла до моєї кімнати, вона хоч і теж побоювалася Максима, вже не  перший раз рятує мене від його гніву. 

– Ой, а ти чому подарунки не розпаковуєш? – сплеснувши руками цікавиться Любов Миколаївна, дивлячись на недбало складену гору з одягу.

– Я… пізніше, ... мабуть, — хрипко вимовляю. - Та і в селі цей одяг носити нікуди, навіщо мені стільки?

 – Це мабуть, я винна, — сплеснувши руками, дивиться вона в очі синові, – Зовсім закидала я нашу дівчинку роботою. Ариночка дуже допомагає мені по господарству, навіть і не уявляю як би я впоралася без неї. 

– Розумію, — повертаючись до мене обличчям, підозріливо тягне Максим. – Ну гаразд, я, мабуть, піду поки що дрова наколю для лазні, а ви тут поговоріть між собою, по жіночому, — повідомляє глянувши на матір, та нарешті випустивши мене з обіймів, виходить.

– Послухай мила, — коли за Максимом зачиняються двері тітка Люба сідає біля мене на край ліжка. - Даремно ти так з Максимом. Мій син з роду ні про кого не піклувався як про тебе, дозволь йому цю маленьку радість, не відштовхуй його. Вважай, що приймаючи від нього ці подарунки, ти йому дякуєш за все що він зробив для тебе.

– Любов Миколаївна, я звісно вдячна Максиму за те що він врятував мене, коли я цього потребувала. Але в мене вже складається враження що я повинна відпрацьовувати йому за цю поміч до кінця свого життя, — підтиснувши губи випалюю на одному диханні, дивлячись як витягується від моїх слів лице жінки. 

Так, мабуть, це було занадто різко, але по іншому я вже не можу. Мене це вже відверто достало. 

Після слів тітки Люби мені ще більше захотілося звалити звідси, і якнайшвидше. 

Значить подякувати я йому повинна? Обов'язково, тільки хай спершу зробить для мене ще дещо.

Наступного приїзду Максима я була налаштована войовничо.

– Максиме! - покликала я чоловіка, скориставшись черговою відсутністю Любов Миколаївни. Вона взагалі постійно дивним чином зникала, щоразу коли Макс приїжджав, ніби боялася зайвий раз потрапляти йому на очі. 

– Так маленька, — чоловік не змусив мене довго чекати та одразу відверто притискає мене до кухонного фартуха.

– У мене до тебе не велике прохання, — підіймаю голову, щоб подивитися в лице чоловікові.

– Для тебе що завгодно, люба, — блиснувши очима нахиляється ближче.

– Ти можеш оновити мої документи, або хоча б зробити нові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍