Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

у кримінальних справах в Омську. Тоді він провів дослідження щодо трудових таборів на цій території.

Надь сказав, що табір поблизу Ачаїра був колонією-фермою, де ув’язнені вирощували овочі для вісімнадцяти інших таборів Омської області, в’язні яких будували підприємства, нафтопереробні заводи, житлові будинки та гідроелектростанції. Ці в’язні були здебільшого представниками інтелігенції — юристами, лікарями та вчителями. Вони вирощували овочі вручну, не маючи ні чобіт, ані теплого одягу для роботи під дощем і в морози. Медичної допомоги не було, і щодня вмирало до десяти осіб — від пневмонії, дистрофії та дизентерії. Проте табірне начальство цим не переймалося, бо щотижня до Омська прибували потяги з новоприбулими, тож населення таборів постійно поповнювалося.

Цей табір працював більше двадцяти років до того, як його знесли після смерті Сталіна, і за оцінкою Надя в могильних ровах у районі «Річкового» тепер перебували кістки приблизно 60 тисяч людей.

Коли було організовано цей радгосп, його робітники часто знаходили кістки, коли рили ями під фундаменти чи викопували колодязі, й ніхто не дивувався, коли бачив дітей, що гралися з кістками чи навіть черепами. Іноді жінки збирали ці кістки й ховали їх на сільському цвинтарі. Але селяни не намагалися знайти місця масових поховань або якось відзначити їх.

Повернувшись із Омська, отець Олександр став регулярно навідувати те місце братської могили, яке побачив чотири роки тому, коли його розкопав екскаватор. Одного разу він натрапив на жінку, яка огороджувала на тому місці ділянку під сад. «Тут не можна саджати, — сказав отець Олександр. — Тут поховані люди».

«Мені не дадуть землю в іншому місці, — відповіла жінка. — Якщо тут не можна, то я повішуся».

Переконаний у тому, що спорудження монастиря є нагальною духовною потребою, отець Олександр спробував зібрати гроші на цей проект. Він попросив своїх парафіян робити внески й розповів про плани щодо майбутнього монастиря в одній із передач омського радіо. «Людина може вважатися доброчесною лише тоді, коли вона пам’ятає тих, хто жив до неї, своїх предків, — сказав він. — У монастирі священики весь час читатимуть псалми й молитимуться за похованих у цьому місці, як і за всіх інших православних християн, що загинули в сибірських таборах. Монастир також збиратиме інформацію про сталінські табори в цій області й надаватиме її родичам загиблих».

Реакція на заклик отця Олександра була миттєвою. Люди приносили до єпархії гроші в конвертах. Одна жінка написала на конверті: «Я жертвую гроші, успадковані від бабусі. Вона померла, і я віддаю їх церкві». Інші пояснювали, що жертвують на спомин про родича або з нагоди шлюбу чи народження дитини.

Одного дня до дому отця Олександра прийшла жінка з коровою.

«Навіщо Ви привели корову?» — спитав він.

«Мій батько помер у таборі, — відповіла жінка і розплакалася. — Його кістки лежать тут. Нам дали дозвіл у колгоспі, й ми разом із доярками обрали найкращу корову».

Тридцятого жовтня 1991 року на місці братської могили зібралося сорок осіб, у тому числі митрополит Феодосій та отець Олександр. Небо було хмарне, над полями віяв крижаний вітер.

Присутні спостерігали, як отець Олександр і ще четверо священиків ставлять високого дерев’яного хреста на місці поховань. Митрополит Феодосій прочитав псалми й попросив Господа заспокоїти душі померлих, чиї рештки були тут поховані. «Ми молимося за мертвих на цьому світі, а вони моляться за нас на тому світі», — сказав він.

Раптом сірі хмари розійшлись, і люди закричали: «Дивіться, просвіт у небі!»

Отець Олександр повернувся до них. «Це знак Божий, — сказав він. — Буде монастир на цьому місці».

ІНЯКИНО, ЦЕНТРАЛЬНА РОСІЯ, 7 ЛИПНЯ 1989 РОКУ

Звуки грому відлунювали в порожній Успенській церкві, й тоді стара Марія Апаліна хрестилася, а молодий бородатий священик продовжував читати вечірні молитви. Жовті свічки горіли в підсвічниках, і Апаліна дивилась, як інші старі жінки довкола неї слухають відправу — дехто зі сльозами на очах. Ще місяць тому церква була зачинена, тож це була перша відправа за двадцять один рік. Раптом над полями спалахнула блискавка, пішов дощ, потрапляючи через дах у церкву, а порив вітру задув багато свічок. І все ж таки для Апаліної це був один із найщасливіших днів у житті.

Думками вона повернулася до однієї сцени, свідком якої стала 52 роки тому. Був червень 1937-го, спекотний літній день, і Апаліна, на той час п’ятнадцятирічна дівчина, працювала на полі колгоспу «Доброволець» разом із іншими підлітками із села. Раптом вона почула звук церковних дзвонів. Кинувши роботу, діти побігли до церкви. Там уже зібралася велика юрба, а перед церквою стояло кілька військових машин.

На дзвіниці були чоловіки в одностроях, вони розбивали дерев’яні стійки дзвонів кувалдами, а потім скидали дзвони вниз. Більшість селян-чоловіків залишалися в полях, а жінки з натовпу кричали: «Що ви робите зі дзвонами?» Діти плакали.

Один із солдатів сказав, що зі дзвонів робитимуть зброю. Раптом на подвір’ї церкви з’явився Андрій Семенов, голова колгоспу. Він піднявся на дзвіницю, схопив кувалду і почав оскаженіло трощити одну зі стійок, але в своєму запалі сильно похитнувся й на очах у юрби втратив рівновагу та, дико смикнувшись, послизнувся й упав з п’ятдесятиметрової висоти на землю, загинувши на місці.

За кілька годин після цього на церкву повісили замок, замкнувши її назавжди.

Закриття церкви стало початком періоду релігійних утисків, який тривав в Інякині більше 50 років. Залишившись без церкви в селі, Апаліна та її батьки їздили на відправи до церкви в Боровому за 10 кілометрів — однієї з двох церков, залишених на весь Шиловський район із 52-тисячним населенням.

Керівництво колгоспу, в якому працювала родина Апаліних, примушувало колгоспників «добровільно», тобто безоплатно, відпрацьовувати один день по неділях. Учитель сільської школи напередодні релігійних свят попереджав дітей, щоби вони не ходили до церкви, а в Боровому вчителі та комсомольці всіляко дошкуляли учням, які намагалися відвідувати церкву.

Успенську церкву поступово руйнував час. Спочатку з неї прибрали ікони, потім зламали замок і розорили все всередині. Врешті не витримав дах і деформувалася підлога. Дерев’яні бані, які повільно порохнявіли, розхиталися під час сильної бурі й упали всередину церкви.

У 1980-х роках село Інякино майже втратило свою релігійність. Якщо когось із дітей помічали в церкві в Боровому, то висміювали перед усім класом за мракобісся й виключали з піонерів. Шестеро дітей Апаліної давно відмовилися ходити до боровської церкви чи до будь-якої іншої, і православні традиції зберігали лише вона сама та ще кілька літніх жінок, збираючись вдома