Жан-Мішель Генасія - Клуб невиправних оптимістів

Моя наполегливість, здавалось, її розгубила. Вона поклала шматочок цукру до чашки.

— Я хочу, щоб ми залишилися друзями. Тільки друзями. Нічого більше. Згоден?

— Підозрюю, я не можу відповісти «ні»?.. Чи можу я поставити тобі незручне запитання?

— Спробуй.

— Ви «чорноногі»?

— Репатріювалися 62-го.

— Я зрозумів, хто ви, почувши твого брата. Як сталося, що в тебе немає акценту?

— Бо я не хочу, щоб був. Можу я попросити тебе про щось важливе?

— Давай.

— Я б хотіла, щоб ти пообіцяв мені більше ніколи не читати на ходу.

— Звісно. Якщо ти пообіцяєш те саме.

Це була перша наша обіцянка. І остання. Можливо, вона врятувала нам життя.

8

«Фоторама» була зачиненою. На дверях висіла табличка: «Ми працюємо для вас. Дзвоніть довго й майте терпіння». Я дзвонив п’ять хвилин. З’явився Саша в білому халаті. Помітив мене крізь шибку, скорчив невдоволену гримасу.

— Мішелю, у мене страх як багато роботи. Ви мене відриваєте! — процідив він крізь прочинені двері.

— Саша, прошу вас. Це серйозно.

— Ви захворіли?

— Мені потрібна ваша думка. Це важливо.

— На вечір я маю видрукувати триста фото. Приходьте іншим разом.

— Благаю, Саша, це стосується ФБР… чи ЦРУ.

Він насупив брови й кинув на мене прищурений, мов у кота, погляд. Глянув праворуч, потім ліворуч уздовж вулиці Сен-Сюльпіс.

— З чого ви взяли, що я зможу просвітити вас на цю тему?

— Я сказав собі: у Саші буде якась ідея. Якщо вам нічого не відомо, я піду до Клубу. Там мені точно хтось допоможе.

Він кивнув мені увійти. Неохоче. Зачинив двері й повернув табличку. Я пішов за ним до лабораторії у затильній кімнаті. Він запнув штори, вимкнув світло та став далі друкувати фото в померанцевій тіняві.

— Я вас слухаю.

Я переповів наш із Каміллою діалог і сказане нею про смерть Хемінгуея. Саша не прокоментував. Він і далі працював, рухи й далі були вивірені. Клав по три аркуші у ванночку з проявником. Виймав їх пінцетом. Чекав, доки проявиться зображення. За дві хвилини перекладав аркуші у стоп-ванну, потім, уже іншим пінцетом, — у фіксувальний бачок. За кількадесят секунд занурював їх у промивальний бак і починав усе знову.

— Мій милий Мішелю, якщо вам невідома причина нападу, раптової чи незрозумілої смерті, неочікуваного заколоту або доброї половини паскудств, скоєних на цій планеті, можете бути певним, що це творіння рук ФБР і ЦРУ.

— Це неможливо. Не п’ятдесят відсотків!

— Не будемо торгуватися. Бувають хороші й погані роки. Не переймайтесь, друга половина за КДБ. А щодо бідного Хемінгуея, боюсь, що він таки пустив собі кулю в чоло. Не те щоб вони не хотіли. Просто на цей раз вони невинуваті.

— Чому ж тоді вона так сказала?

Саша витяг аркуші з води, струсив їх та підвісив на прищепки до високо натягнутого шнура.

— Бо це логічне й переконливе пояснення суперечливим і тривожним фактам. На кшталт нашої недовіри смерті. Ми щоразу важко її переносимо. Факт неприродного сконання нас втішає. Можна зносити що завгодно, з рішучим виглядом, без ризику дорікань. Змови та конспірації привабливіші за реальність. Берж’є і Повель непомітно нажили на цьому капітал. Вона цим захоплюється — їй по віку.

— Я вам вдячний, Сашо. Облишу вас у спокої.

— Що вас тривожить, Мішелю?

— Я й так набрид вам своїми історіями.

— Не перебільшуйте. І все ж, любити «Ранок магів» не ганебно. Їй хочеться мріяти та втекти від буденності.

— Ваша правда. Її улюблений автор — Артюр Рембо.

— Мішелю, порозмисліть над усім, що вона сказала. Вона любить не Рембо, а поета. Не поезію, а бунтарство. Втечу. Станьте ідеалістом і бунтівником — вона погляне на вас з іншого боку. Таке часто буває з молодими мрійницями. Скористайтеся цим, згодом вони змінюються. Одного чудового дня їм захочеться дітей, дім, чоловіка, відпустки на морі й електропобутової техніки. А це вбиває поезію.

— Як же мені бути? Я ніколи не писав віршів. Я дійсно злегка бунтар, проте це не особливо помітно.

— Я подумаю. Ви теж спробуйте.

9

Отак і зароджуються покликання. Я переконаний, що біографи Рембо помиляються щодо природи його генія. Припускаю, він містив таїну. Молода дівчина з вищого класу Шарлевіля, яку він зустрічав на недільній месі у Сен-Ремі та з якою не наважувався заговорити, але хотів вразити її, підкидаючи до молитовника свої поеми. Ця дурепа знизувала плечима, зіжмакувала всіяний витонченим похилим почерком аркуш в кульку. Я намагався писати александрійським віршем. Поезія — це складно. Побутує думка, що її навіює споглядання нічного світила на березі невгамовного океану: коли погляд у небі, вірші спадають мимовільно. Свого роду бурхливий потік, що несе хміль слів і перероджує їх в алегорії та почуття. Де там! Немає нічого менш природного. Доводиться гарувати, мов столяр із рубанком над дерев’яним бруском. Упрівши і настраждавшись аж до світанку, породжуєш якихось чотири безбарвних рядочки. Я сидів на банкетці «Бальто» і переводив папір. Переводив — то образно кажучи, бо натхнення не тішило мене своєю присутністю. Я годинами сидів навпроти чистого аркуша, на якому написав: «Поема № 1». У мене було два перших рядки. Вона починалася так:

Сьогодні гарна погода —

Дарує сонце світло і згоду…

Я застряг: …світло… згода… Окрім цієї рими, що здалась мені гарною, я не знав, що ще робить сонце. Думав, у небі могло би бути пасмо хмаринок, а ще легкий вітерець. Я спинився. Скидається на метеопрогноз. Я відкинув хмаринки й теплий вітер. Небо спорожніло. Рембо може спати спокійно. «Бальто» не найзатишніше місце для написання поезії. Мене постійно відвертали друзі, які підходили потиснути руку, спитати, як справи та чи наважуся я на партію в кікер або шахи. Я вдавав не на жарт заклопотану людину.

— Вельми вдячний, однак не сьогодні.

Я мав щастя спостерігати беззмінний спектакль Павла Цибульки, що виявляв симптоми рукописної логореї[180] та своєю монументальною працею окупував три столи. Відколи я відвідую Клуб, другу половину дня він проводить у «Бальто». Надвечір він ішов на нічне чергування в елітному готелі, де цінували його витончені манери й талант поліглота. Над цією титанічною працею він потів уже чимало років. Попри утруднення, непередбачувані обставини й удари долі, він і далі виконує свою місію, не зважаючи на загальну байдужість.

— То такий жереб виняткових особистостей, які зберігають у собі щось, що ллється через край, що треба довести до кінця, що навіки увійдуть в історію роду людського, — пояснив мені Павло, як я одного разу поцікавився,