Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

пам’яті день, який провів без страху. Та ніде немає того дня. Загубився, розтанув, ніби крижинка на березневому сонці, як холод його тіла на спині в коня, але ж він був, неможливо, щоб не було дня, коли Сулейман жив без страху, так само, як живуть усі ті люди, котрі не він. Вони у спокої своїх домівок знаходять час послухати Сулейманову історію. І тоді кажуть: «На Бога, це неможливо!». Чи «Він усе це вигадав!». Чи «Не така вже й цікава історія, чули ми й кращі!».

У цю мить Сулейманів страх такого ж віку, як він сам. Якщо колись він усе-таки згадає, що було перед страхом, тоді страх стане молодшим за Сулеймана. Тоді Сулейман зможе навіть наказувати йому, прогнати його від себе, сказати, що має важливіші справи, порадити піти деінде, постукати у чиєсь вікно, радісно привітатися за тремтячу руку з котроюсь жінкою. Але зараз це неможливо. Сулейман і страх — ровесники. Навіть якщо не братú, то просто однолітки, з однаковим досвідом, рівні розумом, тож ні Сулейман страхові, ні страх Сулейманові нічого не може сказати.

Та чи думає страх щось про Сулеймана, коли вже Сулейман стільки про нього думає? Ет, це вже було б занадто, про таке тільки страхи могли би щось знати, та вони не розмовляють, вони мовчать. Про це можна говорити лише чужими вустами, а воно було б недобре.

А позаяк лишається зовсім недовго до тієї миті, коли вороний кінь Латіфа-аґи наздожене Сулейманового білого коня, годиться сказати дещо й про часи, коли боявся тільки один із двох друзів. Сулейман приходив до Латіфа-аґи щонайменше раз на сім днів, і вони просиджували вечори над Врбасом, пили ракію і заїдали шматками овечого сиру. На початку, бувало, завертали й інші, віталися з ними двома, сідали на траву й дивилися у зелену воду, а потім підносили погляд до неба, і тоді їм здавалося, що небо теж тече; та невдовзі це припинилося. Більшою мірою через ракію, меншою — через сир. Невідомо, хто з двох сказав іншим, щоб не приходили, але другий точно був радий цьому і цілком задоволений. Бо ракії можна було винести ще літр, можна було винести навіть п’ять літрів, Латіфу-азі не забракне, та й Сулейман не якийсь там злидень, але сир — сиру не могло бути більше від однієї грудки. А грудка не могла бути більшою за чоловічий великий палець, і мало її вистачити до кінця посиденьок над рікою.

Ті, що на початку приходили, цього начебто й не знали. І так за півгодини грудка сиру зникала. Сулейман роздратовано кликав жінку, вона виносила нову грудку. Неодмінно не більшу за попередню. І за півгодини знову. І так бозна-скільки разів. Врешті вони двоє лишалися присоромлені й розчаровані. Здавалося, що тільки ракію пили, а сиру й не було. А його й справді не було. Ракії може бути півлітра, літр чи п’ять, але сир є тільки тоді, коли його одна грудка, не більша від чоловічого великого пальця. Все, що понад це — лиш ілюзія.

Добре, що інші більше не приходили, інакше вони двоє могли б забути, що таке сир.

«Ех, бідако, чим лише ти переймаєшся! Біда менша від оцієї грудки сиру», — казав такими вечорами Сулейман Латіфу-азі. «Ет, навісний, чого ж ти боїшся! Те, чого боїшся — ніщо, навіть менше за ніщо», — відповідав Латіф-аґа Сулейманові. Так вони втішали й звеселяли один одного, так разом проводили час, що передував цьому часові. Буває час, а буває безчасся. Так відлічував настінний годинник у домі Латіфа-аґи: час, безчасся, час, безчасся… Голосний був той годинник, аж Латіф-аґа мусив перед сном затикати вуха клоччям. Але ліпшого в цілому місті не було. Він рідко показував точний час, проте й призначення мав інше. Латіф-аґа був не з тих, що мусять кудись квапитись і встигати. А ті, хто мусить, однаково не мають грошей, щоб купити й собі такого годинника. Такого ж чи менш красивого. Байдуже, їм теж, як і йому, відлічувало: час, безчасся, час, безчасся…

Аж доки настало безчасся, і Латіф-аґа лишився і без годинника, і без стіни, і без цвяха в стіні, на якому висів годинник…

Сулейман простягнув йому руку, хоча вершники рідко подають руки один одному. Може, навіть зійшов би з коня, якби Латіф-аґа виявив такий самий намір, і вони обійнялись і поцілувалися б. Наче не бачилися цілий рік і ще місяць на додачу, а не вчора розстались. Але вчора все було геть по-іншому, не так, як сьогодні. Їхні руки згортали те, що їм лишилось, обоє побивалися над тим, чого вже не мали, казали, що без цього їм не вижити, і дивились один на одного, як перезираються голодні вовки, оцінюючи, в кого лишилося більше. Якби вчора один мав свою грудку сиру, другий до неї і не торкнувся б. Та сьогодні вони вже не мають нічого і можуть радіти один одному так, наче не бачилися цілий рік і ще місяць на додачу.

Наздогнавши друга, Латіф-аґа почав стримувати й уповільнювати свого коня. Важко коневі з дикого галопу перейти на рись, важко повернутися до своєї природи, коли вже раз із неї вигнано. А Латіф-аґа не розуміє, що з ним таке. Щойно був покірний, а тепер казиться. Це ж не через Сулейманового коня? Ні, вони давно звикли один до одного. Чи ж не тому впирається, що відчуває небезпеку, когось нанюшив? Краще сподіватися, що ні. Щоб не думати про це далі, щоб до нього не повернувся страх такий же сильний, як перед цим, Латіф-аґа промовив: «Тобі шкода?».

Сулейман поглянув на нього так, як наприкінці вечірніх посиденьок дивився на останню крихту сиру. Ту, яку не можна було їсти, ту, що надгробком стояла в кінці прекрасного дня.

«Тобі шкода, друже?»

Сулейман зітхнув, із горіхової крони шугнули галки, спорюючи небо. Але не по шву, як порють його ластівки, а безладно, впоперек ткання, наче перед дощем. У повітрі, однак, не було духоти, яка віщує дощ, або ж її просто не здатні відчути ті, що втікають.

«Чи тобі шкода?» — не вгавав Латіф-аґа.

Відповів би йому Сулейман — чому б не відповісти, — та йому наче язика зв’язало. Зв’язали його п’яні пальці, щоб назавтра з похмілля було не розплутати. Або жіночі руки зв’язали, які ніхто не вчив, якими вузлами треба в’язати те, що потім доведеться швидко розв’язувати. Якщо заговорить, він друга образить. Або сам заплаче. Тож краще йому мовчати, поки Латіф-аґа