Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

«Чи жаль тобі Баня-Луки?» — спитав іще раз Латіф-аґа і відразу ж узявся перелічувати все те, чого мало би бути жаль. Але, на диво, не згадав нічого із втраченого, тільки те, що воно колись було, а тепер нема. Спалені будинки й розграбовані скрині, поля, якими промчала навісна переможна кіннота ворога, якій більше ніщо не загрожує, навіть голод не страшний, тож і легко їй толочити пшеницю під собою, дітей і жінок, хустки, що попадали у Врбас, худобу, що ревіла зі стаєнь, молоко, що напувало землю, з якої потім нічого не проросте, бо не настав іще такий час — хоч, може, й настане, — коли виросте дерево, схоже на корову. Нічого з цього не тримав більше в голові Латіф-аґа, тільки акшамлуки, ашиклуки і теферичі[143]. Те, чого в розпал його біди все одно не було, скільки могло і мусило бути.

Зрештою і він замовк, переніс увагу на свого вороного. Кінь тим часом підлаштував свою рись до рисі білого друга. Йому й самому так легше. Хтось інший переставляє вороному ноги, а він собі відпочиває. І Сулеймановому білому коневі так само. Він теж відпочиває, поки той другий біжить замість нього. Коли в людей таке, люди кажуть: «Чи мені здається? — подивися лиш, як добре!». А коли коням отак, вони знають, що це насправді. Коням ніколи нічого не здається, їм і вигадувати нічого не треба.

Латіф-аґа і Сулейман, і їхні двоє страхів, що непомітно зрослися в один, але більше схожий на страх Сулейманів, на початку свого шляху. Та позаду в них лишилося все, за чим їх знали інші.

Позаду в них — остання грудка сиру і все, що вони мали. Латіф-аґа завтра знову питатиме про те, що й сам добре знає, але відповіді не буде. Мовчання може тривати так довго, аж заніміє той, хто мовчав. Та доти ще є час, рівно стільки, щоб двоє вершників наздогнали тих, кому сама собою оповідається ця історія. А ті скажуть: «На Бога, це ж неможливо!». Чи «Він усе це вигадав!». Чи «Не така вже й цікава історія, чули ми й кращі!».

Тож ті залишаться там, де перебувають, а двоє вершників продовжать свій шлях на коні вороному й коні білому, поки не доїдуть до білого відполірованого каменя, біля якого буде хтось, хто їм скаже: «Далі нема дороги!». Страх не дозволить їм повернути назад, отож двоє друзів і спочинуть на тому камені. Там усе закінчиться.

* * *

І нарешті: ця історія не оповість про кадуну[144] Дуді Булу, що хотіла стати муалімою[145] і збудувала мечеть на пагорбі над Сараєвом. Оскільки їй забракло золота звести мінарет, вийшла і не мечеть, а месджид[146]. Але то було не останнє лихо, що спіткало Дуді Булу з її спадком. Орди принца Євгена за сто п’ятдесят років по тому спалили месджид. Потім люди відбудували його, але він горів іще двічі. Довкола виростали могили, їх ставало все більше, бо могил ніхто ніколи не палить та й нема кому в могилі перекинути свічку чи гасову лампу. Зрештою люди не змогли більше відроджувати з попелу месджид Дуді Були, чи, може, віра їхня зносилася, і на його місці звели житловий будинок. Невдовзі зникли й могили, а в котрійсь книзі лишилися записаними тільки п’ять імен із тих, що були поховані довкола месджида Дуді Були: Ахмед Алемдар, хаджі-Сулейман Кундур, Муло Пакрич, Афіфа-ханим, донька Абдулаха, і Абдулах, син Мустафи. Ні кладовища, ні могил, ні святині тут більше немає. І пам’ятника Дуді Булі немає. Але в пагорба залишилося ім’я Мейташ — білий відполірований камінь, на якому спочили ті, про кого ця історія не оповість.

Лепант

Камінець із діркою приносить щастя. Так Лані казали в дитинстві, коли із Тузли, де тато працював у солеварні, вони кожного липня їхали на море у Заостроґ. Камінець мусить бути абсолютно гладенький, нема щастя в тих, що сильно роз’їдені й пориті мушлями, і ще хтозна-чим. Такі камені мама використовувала для шліфування п’ят, але про них було абсолютно неправильно вважати, буцім приносять щастя. Щасливим був тільки гладенький, з однією-єдиною діркою з рівними краями, якої не прогризла жодна жива істота, камінець, що сам собою з’являвся на пляжі. Каменів для шліфування п’ят на березі ніколи не бракувало, а справжній щасливий траплявся вкрай рідко. Його завжди знаходила котрась зі старших дівчаток, а таких було дуже багато на курорті від заводу «Сода-Сіль»; Лана взагалі-то була найменшою, тому тільки заздро дивилася, як мами просилюють нитку в отвори щасливих каменів і вішають їх на шию дівчаткам — як медаль на шию маленькій румунській гімнастці на екрані в залі з телевізором — і вони до кінця літніх канікул, і навіть довше, у Тузлі, коли надходила осінь, починалися дощі й доводилося вдягати синю шкільну форму, гордо носили на своїх шиях знак щастя. Яке щастя принесли їм ті камінці?

Лана про таке ніколи не думала, та й чому б мала? Принаймні в її розумінні було досить і того, що вони знайшли гладенький камінець із діркою, а вона ні. Отже, їй не пощастило.

Тато лежав на пляжі перед рестораном «Сонце», накривши обличчя газетою. «Такий камінець?» — питала вона його. «Не такий», — зиркав одним оком він. «Може, цей?» — «Ні, не підходить». — «А оцей?» — торсала його за плече. Тато інколи засинав на пляжі. «Ні, не такий, бачиш, він пошкоджений мушлями». Тато сидів на терасі ресторану «Сонце», курив і пив пиво «Ледерер». «А цей камінець?» — прибігала Лана з пляжу. «А оцей?» — вона виймала другий, потім третій, четвертий камінець із кишень шортиків-сафарі. «Ні, ні, ні! І не напихай стільки каменів у кишені, мама розсердиться і зашиє їх, і не буде в тебе кишень». Тато згорів на сонці, тітка Нерміна намастила йому спину йогуртом, тому він у темній залі з телевізором дивився на маленьку румунську гімнастку. «А оцей?» — питала його Лана. «Ні, серце, цей теж ні». — «А ти б мені сказав, якби знайшовся потрібний?» — «Звісно, а то як же».

Вона була терпляча, як земля в посуху, казав дідусь Відойє, була такою доброю, ніби це дитина від дитини, а не від вас двох, казав татові й мамі дідусь Сафет. Вона шукала камінь, що приносить щастя, і ніколи не плакала, не знайшовши, і ніколи не очікувала від тата, що він його шукатиме. Знала,