Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Пробудження далося несподівано легко. Незважаючи на те, що вона заснула вже під ранок.

Усередині розросталася вперта рішучість. Бажання діяти потекло по венах з першим усвідомленим вдихом. Кіра встала з ліжка, швидко вмилася, одяглася. Але підійшовши до дзеркала і взявши до рук гребінець, раптом завмерла, не донісши його до волосся. У свідомості спалахнув спогад. Хоча ні, навіть не один. То була ціла серія спогадів.

Ігор заривається рукою у її волосся на потилиці, притягує її голову для поцілунку.

Вдихає запах її волосся, з силою, з насолодою прикриваючи очі, так, ніби це найкращий аромат, який йому доводилося колись відчувати.

Ніжно перебирає пасма волосся, що розкидалось по його грудях, поки Кіра довірливо пригорнувшись, слухає його мірне серцебиття. Вона думала, що це серцебиття тепер звучатиме лише для неї. На її честь. Вона думала, що воно тепер належатиме їй.

Як наївно.

Кіра стиснула зуби, відчувши раптом злість, що піднімається вгору з самого нутра. Вона розлютилася на довгі пасма, що сплуталися, і на спогади, які, як їй раптом здалося, зачепилися в них. Їй раптом подумалося, що можливо разом з білками, водою та меланіном, волосся зберігає пам'ять. Хто знає. А якщо так...

Дурне волосся. Непотрібні, мертві придатки епідермісу. Безглузді з якихось причин не редуковані у процесі еволюції клітини. Які не несуть ніякої користі. Одні лише спогади. Спогади, яких вона хоче. Їй треба позбутися їх.

Кіра, не витрачаючи зусиль на розчісування, зібрала волосся в недбалий хвіст і рушила на кухню. Мама, схилившись над плитою, варила каву.

- Привіт, ма. – привернула до себе увагу Кіра. Після ночі їхніх несподіваних одкровень, було ніяково. Кіра потупцювала на місці і несміливо сказала - Зробиш і мені? - Запитала аби щось запитати. Заповнити відчуття незручності. Каву вона в житті не пила.

Мама легко посміхнулася і кивнула, Кіра сіла за стіл і уважно подивилася на маму.

– Слухай. Я давно хотіла тобі сказати. Я вирішила, що піду на магістерську програму когнітивної психології. Тут отримаю ступінь бакалавра, а потім поїду. Що скажеш?

Мама завмерла і повільно обернулася, явно здивувавшись подібній розмові у такий ранній час. Неголосно прочистила горло і, витримавши невелику паузу, роздумуючи, знизала плечима.

– Ну… це твоє життя. Тобі вирішувати.

Кіра скептично підняла брову, чекаючи завжди слідуючого за подібними словами обов'язкового "але". Проте мама мовчала, знову відвернувшись до плити. Мабуть, вчорашня ніч таки щось змінила між ними. Мама наче відпустила дочку у вільне плавання, довірилася їй, відпустила контроль, визнала за Кірою право бути самостійною та самостійно вирішувати. Можливо, вона побачила у Кірі себе у вісімнадцять і вирішила, що дочка вже досить доросла, щоб самостійно розпоряджатися своїм життям.

- Чому саме когнітивна?.. - за хвилину тихо спитала мама.

- Я думаю, це найперспективніший напрямок. Майбутнє за науковим підходом. - відразу відгукнулася Кіра. - І мені воно найбільше відгукується.

- Ясно. - Мама напрочуд швидко прийняла її відповідь і не стала її переконувати, лише спитала. - Куди ти хочеш перевестись?

- До столиці. - відповіла Кіра, піднявши підборіддя, ніби готуючись відбивати атаку, і передбачаючи мамин питання, що вже спалахнуло в звужених очах, додала. - Не хвилюйся, це ніяк не пов'язано з... - Кіра осіклася, слова застрягли на язику. Це не пов'язане із Ігорем. Кіра поїде до столиці через два роки. За цей час багато що зміниться, багато чого забудеться. Кіра не шукатиме з ним зустрічей, більше того: вона зробить усе можливе, щоб ніколи з ним не перетинатися. - Загалом, я давно прийняла це рішення, ще у першому семестрі.

- О, добре. – кивнула мама. - Я рада, що ти мені про це сказала.

Мама тепло посміхнулася і поставила на стіл дві чашки кави.

Кіра сьорбнула гіркий напій і скривилася. Мама з легким глузуванням спостерігала за дочкою. Кіра підняла очі на маму, їхні очі зустрілися, і вони майже одночасно засміялися.

- Краще зроблю собі чай. – сказала Кіра крізь сміх і пішла до плити.

Все змінювалося. Так дивно. Немов за помахом чарівної палички. Вдома раптом стало так тепло і затишно, ніби все своє життя Кіра жила у прийомній родині, а зараз нарешті потрапила до своїх справжніх батьків. Мама посміхалася, часто говорила з нею. Підтримувала. Звичайно, не могла втриматися від непроханих порад, але якщо Кіра мала свою точку зору, вона спокійно приймала її.

Кіра з потрійною силою почала займатися справами фонду. Вона організовувала виставки, майстер-класи невідомих майстрів. Живопис, гончарство, ліплення, музичні уроки. На її пропозиції відгукувалися напрочуд легко. Але те й дивно, що це зовсім не дивно. Майстри отримували свої гроші і якусь рекламу, а вся вартість, закладена зверху, йшла у фонд. Майстри були щасливими, люди, які приходили на заняття, були раді отримати новий досвід і приєднатися до великої доброї справи.

Дивувало, що Кіра раніше до цього не прийшла.

Хоча й у цьому, мабуть, немає нічого дивного. Ми не побачимо виходу, доки по-справжньому не побажаємо його знайти. Зате, як тільки ми ставимо собі завдання, мозок автоматично починає дивитися ширше, шукати варіанти, бачити можливості.