Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

й збунтувалися і наші, і комарзанці. Послали до Петровського, і в три дні прибув цвиркуляр назвати Крокачівку Пролітайкою. Наші знов не хотіли, хай буде, казали, як було. Але комарзанці налякали наших уповноважених і село назвали Пролітайкою. Та й тепер наші звуть Біляківкою, а комарзанці Пролітайкою-чортопхайкою, значить, дві віри на селі.

Хлопчак скінчив. Я дав йому ще на цигарку й рушив. Хлопець, сіяючий від радости, біг до пастушків і на ходу крутив цигарку:

– От брат, тютюнець легкий!

– Дмитро, дай, смикну разок! – обступили Дмитра хлопці й потягали по разку, як цілющу воду.

Опівдні приїхали на аст. Фердинандівка. Брат пішов на двірець розвідати про чекістів. Це півстанок, і потяг зупиняється лиш на хвилину, навіть квітків не продають; потяг прибуде аж о півночі. Чекати тут не було рації. Я розпращався з братом й пішком пішов до наступної станції.

Довго ще оглядався на від’їжджаючого брата. Невимовний біль заліг на душу. Аж тепер я відчув розлуку з усім, що єднало мене з рідними людьми, з любим селом, з незабутнім краєм…

Іду залізничним шляхом понад Буг і оглядаю прекрасні навколо краєвиди. Спокійна тут річка зміястим блеском відбивається серед гір, пасмужить поля, квітчає осокою береги. Скупатися не пошкодить.

Спускаюся з тору на берег і видивляю найзручніше місце. З горбка сходить парубчак, теж, мабуть, купатися.

– Не знаєте, друзяко, чи зручно тут купатись? – підходжу до нього.

– Чудесно. Щоразу купаюся, – відповідає й на ходу роздягається.

– Живете десь поблизу, чи працюєте?

– Працюю на радгоспі ім. Енгельса, а живу в Ситківцях. Тепер іду до поїзду.

– То нам по дорозі. Я теж до станції. Скупаємось. Ще маєм час до поїзда.

Купалося розкішно. Три рази навипередки перепливали Буг, випробовуючи, хто витриваліший. Вимахуючи на повні руки, я пригадав: скільки то треба Бугів на ту злопам’ятну Лузу!

Вернувшися за третім разом, парубчак поліз у осоку:

– Як вам, товаришу, не той, то наглядайте, чи не йде який біс, а я може якого рака лапну.

– А хіба що? Забороняють? І руками не можна?!

– Де в біса! Не дають ні вудкою, ні руками. Райвиконком видав таксу на патенти: 25 карбованців руками, 75 карб. вудкою, 300 сіткою, а 1000 волоком.

– Певне, рибалок зменшилось, – вилазив я з води.

– А який же дурень захоче платити такі податки? Мій дядько був завзятий рибалка: літував і зимував на воді; десятки разів на тому світі бував, не каявся. Бувало, у жнива жінка за косу, а дядько Мусій за сак, за вудку, за черв’ячки та на острівець. А оце, як наклали 375, – частину виплатив, а далі схаменувся. На очах податкової комісії виніс сачка, пустив сльозу, вилаявся й посік на шмаття, пожбуривши сокирою з таким серцем, що аж коліно розсік виконавцеві. Посадили були як бандита, та сам виконавець посвідчив, що ненароком рубнув.

– Шкода, що й такої розваги не дозволяють.

– Де там! Наклали лапу й сюди. Щіпають, де тільки можна. От працюю на радгоспі. Платять тих нещасних 75 коп. денно, а як відчислять на всілякі косоокі Хими[84], на безрідні Мопри[85], на союзи, на культ-шефства, на щотижневі допомоги, то з тієї получки половина залишається. Бавляться в революції, залицяються до західного робітництва; десь хтось застрайкує, а вони з нас скубуть тижневий заробіток, щоб на пивце західнім ситим страйкарям вижебрати, бо той страйкар живе, напевне, вдесятеро краще, як наш по вуха в праці робітник…

– Хто його знає? Цікаво мені, як тепер у радгоспі? – викладаю перед парубчаком калач і відрізую шматок сала. – Їжте!

– Дякую! Це ж де ви… таке біле? – зворушено бере й апетитно смакує. – Я, знаєте, сьогодні не той… вийшов харч…

– Хіба в радгоспі на своїх харчах?

– Та так, ні риба, ні рак. Хліб наш, а вода їхня. Три рази на день дають чай, та що той чай?.. Коли б хоч цукор, а то по 5 бубляшків на день. Ковтнеш їх за раз, сьорбнеш окропу та й по всьому.

– Зато маєте культурне задоволення: клуб, лєкції, певне, кіно?

– Клюб, правда, є, навіть кіно раз на тиждень буває, але який дурень тому радий? Наробишся за трьох волів, присунеш увечері до касарні охлялий, голодний, що й світ тобі не милий, а він на лєкцію виганяє, чи на кіно дивитись. Тут не то на кіно, а щоб і мати рідна з гробу встала, то не знати, чи пішов би подивитися, бо будять на роботу в таку пору, коли чорти навкулачки йдуть. Яка там освіта? Та коли б щось цікаве розповідали, а то товчуть воду в червонім ступі…

– Не кажіть – кіно цікава річ, особливо тепер, коли показують картини з нашого життя.

– Ет… Картини з нашого життя, тільки не в нашому дусі написані. От тої неділі було кіно. Показували, як генеральський син дівчину-наймичку звів, обіцявши з нею женитися. Дивилися, хто хотів, а дехто дрімав. Аж раптом серед дії схлип. Батрачка Олька схопилася з лавки й плачучи вибігла з салі. Хлопці за нею: що з тобою, Олько? А вона лиш: «Ой, звів негідник! Пропала я, пропала…» Та й тільки. Простяглась на траві, заридавши. Аж другого дня у неї хворої допитались. Комсомолець Терехов, що приїжджав до нас з райкому політлекції читати, підмовив її, обіцяв зареєструватись, матір’ю зробив, а тепер покинув, до іншого району перевівся. Та хіба Олька одна в такому стані?.. В касарнях твориться страшне…

– Виходить, нездорова побутова атмосфера на радгоспі?

– Просто жахи. Помешкання для хлопців і дівчат спільне, розділене солом’яною перегородкою. Цілу ніч через неї, як миші, шигають, до ранку вилежуються пари в садку, виходять на прохід серед ночі. Словом, вільне кохання процвітає. Збирались комсомольці, як ви кажете, атмосферу оздоровити. Та шкода. Сам завідувач радгоспу за метер мануфактури бере на ніч яку завгодно дівчину. Не знаю, чим воно кінчиться, бо радгосп недавно організувався.

Довгенько ми лежали на березі, а парубок розповідав про буття соціялістичного осередку-радгоспу. Вислухуючи жахливі речі, у мене западав сумнів, чи хоч одна душа з радгоспівців, крім начальства, вважає себе ощасливленою з приводу заснування первісної комуни?.. І, навпаки, сумніву не було, що через кілька місяців проклинатиме її не одна підрізана душа, а дехто й на той світ передчасно зійде, щоб не бачити цього легковажною рукою створеного «благословенного раю»…

Пізно вночі присунув на 3 ½ години спізнений потяг, і ми сіли. На третій станції парубчак вийшов. Я залишився сам. Хилило до сну. Дратовливе пошарпування норовистого потяга не давало спати, та й лягти ніде. Дрімав сидячи. Не спав, а мучився.

Розплющивши очі ранком, здрігнув. Напроти сидів військовий. Він так пильно вдивлявся в мене, що треба було або зійти з очей, або заговорити й розкусити особу. Пішов на останнє.

Підозріння мої були