Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

цілком безпідставні. Сусід мій – старшина запасного комскладу[86], служив недовгий час у петлюрівській армії і, як виявилося, своїм духом далеко розходиться з символом п’ятикутньої зірки, яку йому пришили на кашкеті. За час їзди з Немирова до Вінниці він мені, щодалі отвертіше, схарактеризував стан Червоної армії.

За словами старшини, про більшовицьку армію дбайливо піклуються. В часи неймовірної крізи на одяг, харчі та провіянт, коли цивільне населення животіє на буквально голодних пайках, а таких простих річей, як м’ясо, тютюн, одяг, і в черзі не дістане, наприклад, пшеничного хліба лиш за рецептою лікаря хворий добуде, – армія живе, на радянську мірку, розкішно: білий хліб, щодня добра пайка м’яса, цукор, тютюн, порядний одяг і т. інше.

Та й не дивно. Більшовики не діти – знають, що їхня сила та безпека може триматись тільки на багнетах. Отже треба, щоб багнети були в надійних руках. Зняти з батька останню кожушину, видерти йому з рота останній кусень хліба, щоб син-червоноармієць був нагодований, одітий. А ситий шлунок покривдженого голодного не розуміє і без найменшого вагання наставить багнет проти «бунтаря».

Характеристичною властивістю Червоної армії є політична обробка. Скаржилися миколаївські салдати за «словесність»; більшовики ж тут вдесятеро обігнали. Політчас у військовім навчанні займає рівно півдня. Муштрують червоноармійців реврухами, ленінізмами, клясовою боротьбою, як папуг. Забивають їм баки на політгодинах, галунять розум на епізодичних лєкціях у клюбах, тлумачать у політгуртках, притокмачують на незчислимих зборах, мітингах, святах, дискусійних вечорах, демонстраціях і т. ін. Армія стала за лябораторію, звідкиль виходять найзаїліші пропагандисти соціялізму. Показово, що майже всі комуністи партизуються в армії, а червоноармійця на селі з засади зачисляють до передовиків села.

– Як ви гадаєте, – запитую обережно, – оті переконання, дух в армії міцні, глибокі?

– Сумніваюсь, – по роздумі відповідає старшина. – Багато в цьому штучности й незахованої примусовості та хвилевого захоплення. Річ у тому, що революціонізм утворює й напускає на вояків саме оточення. Червоноармієць, крім навчання й клюбу, нічого більше не знає, не бачить: до нього нікого не пускають, його не випускають з касарні без нагляду, чи на відпустку, листи, побачення цивільних з червоноармійцями контролюються надзвичайно суворо. Отже червоноармієць цілком ізольований від зовнішньої обстановки; перед його очима, в його вухах, у думці шумлять фрази про соціялізм, про комуну, про революційну боротьбу. Така атмосфера задурманює вояка: він позбувається критичного думання й стає фанатиком, який з захопленням вислухує комуністичних політкомів, залюбки вигукуючи революційні пісні, й плекає мрію про наступні бої-розправу з буржуазією.

– Скажіть, чи цей настрій червоноармієць зберігає й тоді, як на село повернеться та на власні очі побачить, що мальовничий соціялізм не так на ділі виглядає?

– Отут якраз і приходить розчарування, перелом. Ви, певне, спостерігали, як помітно й скоро перероджується вислужений червоноармієць на селі. Пускаючи його додому, на прощально-урочистих мітингах заклинають, щоб він здійснив те, чого навчився в армії. Червоноармієць з тим збуреним духом та насиченою енергією прибуває на село й береться до праці. Але одно – слухати та сприймати молодою головою фантазії, а друге – переводити в життя нездійснимі гасла. Перші тижні накручений революціонізмами вояк, у пориві архиактивности, суне носа всюди, намагаючись показати перед «тьомним» селянином своє всезнайство. Та, зустрівшись на кожнім кроці з труднощами й відчувши прокльони братів, сусідів, він спадає з активізаторського тону, а після кількох уїдливо-гірких дискусій з досвідченими практиками, що на власній спині спробували всяких соціялізацій, червоноармієць остаточно холоне й назавжди викидає з голови те, чим паморочили його два роки в армії. Червоноармієць і тербоєць[87] – то два відмінні духом вояки. На стрілянні вони справляються однаково, а на політгодинах цілком не те. Червоноармійці терпляче вислухують довгих доповідів, охоче мітингують, захоплюються соціялістичними проблемами, а тербойці відбувають політчас, як муку; на лекцію їх під примусом зганяють. Мають політкоми з ними немалу мороку: читається, приміром, про «змичку» міста з селом, а тербоєць-селянин їдовито підкидає: «Добра нам змичка, комісарі п’ють чай-цукор, а селянинові гичка». Йому про індустріялізацію, реконструкцію, а він в очі ріже: «Годі! забрехалися до рубця, дитина вже не вірить».

– Виходить, що з такими настроями тербойці, будучи мобілізовані, і воювати не схотять?

– Вони воювати будуть, тільки невідомо, проти кого. Не хочу пророкувати, але щоб ця наука не пішла їм на зло. От випадок: весною в Немирові відбувалися терзбори; чета тербойців пішла в ліс на розвідку. Якраз дорогою вели десь аж з-під Липівця етап пов’язаних селян. Побачили тербойці цих мучеників, – кольнуло в серці. Зупинили: «За що вас, батьки?» – «А спитайте! За те, що хліб не вродив». Один з тербойців пізнав свояка: «Дядьку Климе? І вас узяли? За що?» – «Господь їх знає! За те, мабуть, що не віддав вівці на м’ясозаготівлю». – «Хлопці, – звернувся тербоєць до своїх, – нам дали рушниці, щоб боронити свій люд від ворогів. Чи ж це не ворог, що наших людей в’яже, як худобу, та до в’язниці тягне? Не дати!» – «Не дамо!» – підтримали розвідчики й оточили етап. Тут старший конвоїр вихопився наперед: «Товарищі красноармейци! Ето бандітізм, я стрельбу аткрою». – «Ого, так зразу й бити рвешся? А подумав ти, кого ведеш і за що?» – «Його не болить, він не з наших. Відпускай людей!» – накинулись усі. Конвоїр скипів і вхопився до зброї. Але ще він не подав команди, як тербойці облетіли етап і відібрали 6 рушниць. Старший не хотів здавати револьвера. До нього – він зашарпався і вистрілив, ранивши крайнього. Обурилися тербойці й підкинули конвоїра на чотирьох багнетах. Як він конав об’юшений, розідраний, всі спохватились: «А що ж… а куди ж тепер?..» Стан був прикрий. Ні тербойцям до полку, ні селянам до села вертатися вже годі: рішили іти в ліс. І з того часу загула слава про банду «Помста». Довго не пощастило їй оперувати. Проти неї вислали з Вінниці великий загін міліції, а військові частини допомогли. Під Тивровом їх оточили і 26 чоловіка живцем зловили. Яка їх доля, про це хіба скривавлені мури темних льохів винницького ГПУ розкажуть.

Опівдні я відбув несподівану зустріч зі своїми ще зі шкільної лави товаришами – Паньком та Францом (поляк). Приятелі очам не вірили: та ж тиждень тому вони дістали повторну вістку, що я на Соловках! Подивляли мою відвагу й витривалість та тепло й щиро вітали свого товариша-каторжника. Не розпитували – знали, куди мандрую.

За два дні гостювання ми вволю наговорились. Розповіддю про Усевлон я відкрив їм нову сторінку природи червоного соціялізму, а вони додали до мойого досвіду свіжі спостереження. Приятелі – вельми характеристичні постаті радянської службової інтелігенції. Відповідальні посади, найвища платня, найбільші пайкові задоволення ставили їх у групу найощасливленіших радянських громадян.