Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

вигідно, бо щодня шарпатимуть, обкладатимуть. Отже, що залишається? Що заробив – те пропив. І п’ємо. Пиймо…Ох, хто п’є, тому наливайте,Хто не п’є, того заставляйте…А ми будем пити, комуну душити…

І пісня, витворена в нових умовах, безконечно лилась. Гості пили, співали й забували за завтрішний день, за свою нужду, за щоденне лихо.

Таке явище мене повило смутком. До чого ж це доведе? На що зійде село, коли селянин перестає дбати, нагромаджувати добро, використовувати можливості й дари щедрої матері-землі? Якже виглядатиме це на білянсі колишної «житниці Росії»? На чому ж держатиметься бюджет влади?..

З одного боку втішно, бо докотиться вона до стихійного голоду, а з другого – сумно, бо коштуватиме це селянству дорого. Цей деморалізаційний зазубень, цей смертельний черв’як загніздиться в психіці селянина, споконвічного трударя, і витвориться з нього ледар, маніяк, духово порожня істота, без життєвої мети, без замилування до праці, без інстинкту громадського обов’язку. Така істота викликатиме сумнів – чи вона людина?..

V З ПЕКЛА У СВІТ СВОБОДИ

Звідтіль, де стогін, плач,де скніє зморою розп’ятий люд,де вільний дух погребанийгіпнозом диктатури,де кряче хижий крук-чекіст…Туди, де воля, право, де є людина,де зберігається її святе…

Третього досвітка я вибирався в конечну дорогу – за рубікон. Дивне почуття охоплювало, коли виходив з батьківського дому. І жаль – і радість, і сум – і втіха, бадьорість – і острах…

Піднявся з воза на воротях, зітхнув. Прощай, село родинне, розлогі степи – колиско юнацтва пастушого! Чи ступить ще нога на вас, милі околиці, куточки незабутні?! Прощайте, любі браття, вірні друзі-однодумці ідеї вкоханої! Коли ж зустрінемось? Чи дочекаємось побачення, чи приверну з собою волю вашим вистражданим мріям, загнобленим змаганням? Чи заживемо на відродженій землі під жовто-блакитним стягом воскресіння?! Прощайте всі! До скорого побачення!!! До повороту!!!

Одягнений в селянську свитку, я спокійно правив кіньми, бо в кишені лежали цілком надійні документи. Альошка, секретар райвиконкому, той найвірніший радянський служака, що строчить найкомуністичніші протоколи та підписує суворі директиви про нищення контрреволюції, той самий Альошка видав катаржанинові найреволюційніший папір, підписаний рукою найстаршого районового диктатора – голови райвиконкому – Чірікова. Додатком до нього було посвідчення, що я «дійсно член революційної організації незаможних селян», та довідка, що я – рахівник сільсько-господарського т-ва – дістаю двотижневу відпустку, отже маю цілковите право трошки проїхатись до знайомих у Вінницьку округу. Не багато ці документи коштували: Альошка до чортиків напоїв Чірікова й підсунув «екстренний папір» до підпису, за моє членство в комнезамі брат обіцяв зорати десятину голові КНС, а відпустку добрі люди з кооперативи так дали. Отже я певний був, що до Вінниці комар носа мені не підточить.

Минали друге село, як схід запалив блідо-червоними огнями: серпневий ранок зачинався. В траві-росі запарувало. Схопилася природа до роботи, кваплячись надолужити проспаний час.

Але людина не спішила. Дядьківські вози, переважно в одну шкапу, мелянхолійно потрухкували в поле по снопи; косарі й в’язілниці йшли на лан не поспішаючи. В їхніх обличчях, руках не видно печаті жнив – архигарячої доби хлібороба. Урвався темп роботи, параліжувалось те завзяття, яким колись здригалося повітря, клекотіло село, летячи в поле, ніби на пожежу.

– Не спішіть, нема чого. Однаково, дітям не треба. Комуна дасть. Закурімо. Ось городняк доспів – кажуть косарські розледачілі погляди.

На широкій ризі сапає гурт дівчат. Бур’ян у пояс заглушив бідолашні буряки, і хто зна, чи їх врятує пізня сапка.

– Боже, поможи, дівчата! – гукаю з воза.

– Спасибі, – обзивається одна з усмішкою. – Тепер забороняють так казати!

– Ну, здрастуйте, – поправляюся.

– Знов не так! – гукає, дівчина, вихиляючись.

– А як же?

– Спитайте прикажчика, він навчить. Нас третій день муштрує. Треба казати: Хай живе… живе… Тодоско, як його, єй-бо забула… Ага… Нехай живе сота глиста в намисті[83], – вимовила дівчина й залилась сміхом.

– Нехай живе диктатор наш Танцюра! – підхопили сапілниці й зареготались.

Я припинив коні.

– Вовків не боїтесь? – збиваю батогом високу лободу. – Чиє сапаєте?

– Рай-гаспидське!

– Комунарсько-панське! – жартують дівчата.

– Чого ж так рано заходились? Почекали б, лобода до неба знялася. Сапали б у прохолоді!

– В райгаспиді хліб появився, так він ще й цукор хоче мати.

– Себто, до цукру хліба заробляєте? Багато дають?

– Фунт хліба денно ще й 30 копійок на сіль.

– Щоб хліб не нудив! – підкидає друга.

– А як місяць червоної панщини відкрепиш, то ще й два метри в мануфактури відміряють.

Цікава розмова. Хотів був зупинитись, погуторити з веселими дівчатами, але з лободи схопився прикажчик і нагримав на дівчат.

– Щось запізнилися з сапкою, – обзиваюся до прикажчика серйозно.

– Приказу не було з цукро-тресту, та й грошей комбінат мав обмаль, а в борг народ не вірить.

– Та він і на заплату вашу не дуже ласий, – додає одна з дівчат. Прикажчик липнув сердито в їхній бік.

– А скінчите такий ланисько з цим гурточком сапілників.

– Та…

– До кінця п’ятилітки вправимось! – вихопилась та сама дівчина.

– Ей, Горпино, – наїжився прикажчик, – дограєшся сьогодні…

– Що? Пайка не даси? Подавись ним!

– То чорта пухлого нас завтра бачитимеш! Задармо спини гнем, ще й пожартувати не даєш…

Прикажчик пошамотав лободою до дівчат, я махнув на коні.

Дорога плелася між полями ріжноманітної ярини. Брат надолужував невиспаної ночі, я поганяв коні. Думки снувалися самі собою. Коли було краще поденщикові – за старих часів, чи тепер? Колишніх 50 копійок, чи сьогоднішніх 30 та фунт хліба?.. За колишніх 50 купував 20 фунтів доброго хліба, а за сьогоднішніх 30 і півфунта не відпитаєш. Це простеньке порівняння виказує, що приніс більшовицький рай сільському зарібникові: поліпшення чи прозябания?..

Під’їжджаємо до села.

– Хлопче, – гукаю до пастушка, – як село зветься?

– Спиніться, то скажу, – вимахує хвайдою.

– Кажи так, ніколи.

– Е, не так легко, тут ціла сторія.

Зупиняюся.

– Вам по якому – по радянському, чи по христіянському? – підступає хлопчина до воза.

– А хіба не однаково?

– А ні.

– То кажи і по-радянськи, і по-христіянськи.

– Це, дядю, довга сторія, – сперся хлопчак на штильвагу й ласо-лукаво поглядав, як я скручував цигарку; дав йому. Він тремтячи жадібно став крутити й, без міри вдячний, розповідав:

– Це довга історія, дядьку-товаришу-громадянине. Як я пас гуси, село звалося Біляківка. А коли прийшла ліворуція, і білі здорово помотлошили червонців, а вночі наскочила більша сила большаків і перерізали білих, село назвали Червонкою. Треба було приговору сходу, щоб затвердив нову назву. Разів зо три скликали людей, та вони на таку назву не приставали. Щось з півроку село мало дві назви: на папері Червонка, а на голос Біляківка. Нарешті прийшов припис – затвердити сходом назву села. Зібрався сход саме в той час, як забито голову сільради Крокача. Приїхав з округи його брат-комуніст і запропонував село назвати Крокачівкою. Народ не годився, але комуняка погрозив: «Хто проти цього, той, напевне, брав участь у вбивстві брата». Налякалися наші, бо саме Чека приїхало шукати винного. З Біляківки стала Крокачівка. Через місяць виявилося, що Крокача забили не котліцінери, а свої комарзанці за те, що він 200 пудів зерна замахлював. Почули