Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Начальство німе дріжало за столом.

– Скоро, нема часу. Може заповіт залишите поколінню? Кажіть, за що здихаєте!

– Здаюсь на вашу волю. Я не з власного розуму служу. Мене примушували, збаламутили. Я каюся, що взявся за таку роботу. Даруйте життя. Я спокутую, – просився Перець.

– Помилуйте, більше не буду, відмовляюсь, дітям закажу, – впав на коліна белькочучи Бугаєць.

– Каєтесь? Не вірю. Мушу покарати. Важко на свого брата руку здіймати, але жалко й себе. Один з вас хай помре, щоб була наука іншим, та й я заспокоюсь, бо через вас же загину. Виміряйтеся, хто помре. Та швидко, я не жартую. Виймаю ніж і шаблю. Оберніться, хто відгадає – живий буде. Що взяв у руку – Перче?!

– Ніж, – відповідає трясучись голова сільради.

– Правда. Життя твоє врятоване. Я того й хотів. А Бугаєць мусить загинути. Дядьку Вавило, зв’яжіть і виведіть у садок. Це сволоч непоправна. А де ж комсом…

Не доказав. Убіг розвідчик і шепнув Амосові на вухо:

– Так? То не барімось. Бувай здоров, Перче, та гляди, наберись розуму, бо лихо буде, як вдруге наскочимо.

Перець упав до ніг.

– Не час нам, колись поговоримо, а тепер, гляди, спокутуй гріх…

Вершники зникли. Під вечір вскочив у село загін ГПУ. Розпитали і ходу навздогін. Та за «Бородами» слід загинув.

Стало тихо. Пішли в околиці чутки, що «Бороди» попалися й немилосердно їх катовано. Аж перед жнивами знов заговорили. Почалося з Шамраївки. Там здіймали дзвони. Довго не здавалися шамраївчани, два сходи зірвали. Приїхали агенти переводити арешти; кинулися по хатах підозрілих. Прийшов чекіст з виконавцем до Загороднюка й став ритись.

– Чого вам треба? – питає господар.

– А ето наше дєло! – відповідає чекіст, порядкуючи в скрині.

Господар моргнув до виконавця й чекіста за горлянку. Захарчав легкодухий жидок, благаючи виконавця на поміч. Але той зслиз, ніби кликати людей на рятунок.

Господар забрав револьвер, виволік чекіста з хати й зник.

Четвертої ночі він прибув з загоном «Борід» у село. Саме того дня мали здіймати дзвони. Загін розташувався спочивати в очеретах і чекав сходу, щоб накрити приїздших агентів.

На сход ішли здебільша жінки, – чоловіків перестрашили. Два дні тому забрали 16 чоловіків до Допру. Деякі знали, що в селі заховується загін, тому тримали себе сміливо.

– Не дамо церкви! – виступили в один голос жінки, загородивши шлях до церковної брами.

– Не дамо антихристам над святинею знущатись! – не вгавали молодиці, одна одну підбадьоруючи, хоч було п’ять міліціонерів, два чекісти та своїх заїлих активістів з шість.

– Замовчать, куркулячки! – наставив на жінок револьвер міліціонер.

– На маму свою ціляй, – котрась відважилась.

Міліціонер вистрілив. Ряди подалися. Презифя вже ставила на голосування справу зняття дзвонів.

Та враз, ніби з води, вигулькнули «Бородачі» і з трьох боків оточили сход.

– Кидай зброю! Руки вверх! Ані з місця!

Міліціонери й чекісти оніміли, голова сільради хотів утікати, його схопили. Агент кинувся стріляти, та де там? Зігнули за патлі і змісили. За дві хвилині всі були пов’язані, а на президентському місці стояв дядько Амос.

– Ми прибули вчасно. Дзвони врятуємо. Напасників здаємо на вашу совість. Що присудите, те виконаєм.

– Подушити гиродів, повішати.

– Очі з лоба повиймати антихристам, – розшаліла жіноча маса.

– А голова, де голова? Він найбільше насолив. Сюди його!

З сільрадівських сіней тягнули, як заляканого барана, голову сільради, а з горіща стягнули секретаря комсомолу. Він смикався, просився й кляв.

– А, голубчики? Прийшов на вас судний день. Ану давайте відплату! Де людський хліб? Де скотина? Де наші чоловіки? – атакували молодиці, шарпаючи, плюючи в очі ненависникам.

– Пожалійте, змилосердіться! Не буду більше, – схлипував голова сільради.

– Не будеш? Тепер покутуєш? Верни нам скотину, чоловіків! – допікали люди.

– Хай назад розкулачить добро людське. По хатах його повести – хай зробить перевиселення.

Враз добули мотуза, позв’язували голів за голови, і дивна процесія пішла по селу вертати розкулачку. Підходили в двір незаможника, що поселився в чужій хаті, і наказували головам переселяти!

Вони, як тресовані звірі на прив’язі, приказували:

– Переселяйся, чоловіче, назад у свою хату з чим прийшов та проси вибачення в господаря, що запаскудив добро.

Незаконного господаря відводили до власної хати, а на порозі він говорив:

– Пробачте, що заліз у вашу працю. Не сам – силою мене туди втаскали.

Скінчивши перекулачку, «Бороди» прощалися:

– Нам час рушати. Чужих беремо з собою, а з місцевими самі розправтеся, як ваше серце вам підкаже. Прощавайте.

– Щасти вам, Боже, проживати й творити суд правий!

Як зникли «Бороди» в куряві за городами, громада стала радити, що з місцевими собаками зробити.

– Самосуд над ними!

– Втопити!

Хтось хотів гамувати, та куди там…

Роз’ярена жіноча душа жадала помсти за кількарічні знущання місцевих насильників.

Голову сільради привели проти церкви.

– Цього христопродавця на воротях церковних повісити!

– Не треба. Образа буде святій церкві!

– Каменюку до шиї та в воду, щоб не смерділа погань на землі!

– До річки їх, до річки!

І наелектризована маса потягнула п’ять постатей до Бугу.

– Позв’язувати їх та міцно, щоб не виплили!

За кілька хвилин суд довершився. П’ять напівживих топляників бовтались у воді, благаючи рятунку, виригаючи закляття покаяння. Та ні одне жіноче серце, запечене ненавистю до свавільних верховодів, не милосердилося. Тут відбувався суд-розплата над тими, хто кілька літ «репрезентував масу», хто продав її інтереси, експльоатував добро гуртом і в роздріб. Тут найяскравіше виявилося ставлення маси до своїх «обранців».

А дядько Амос? Він ще гуляв. У Бершаді «позбавив» голосу членів райвиконкому, у Краснопілці на базарі підняв бунт, виловив міліцію, розгромив радгосп, а звідтіль рушив на Чечельницьку броварню. Аж тут загонові прийшов кінець. У бершадських лісах його перепинив ескадрон війська ГПУ.

Що сталося, чим кінчилась баталія, ніхто докладно не знає, бо в ліс три дні ні душі не пускали. Одні говорять, що чекісти нагло наскочили й забрали всіх живцем, як спали зморені; другі кажуть, що «Бороди» сіклися до останку й усі наклали головами; а новоселецькі пастушки запевняли, що після тої січі загін «Борід», вершників з 15, гнався вирубом і зник у гетьманецькім лісі. Ходить чутка, що ще перед жнивами дядько Амос забігав уночі до дочки, але напевне ніхто цього не підтвердить, бояться.

Оповідання, може десятки разів переказуване, подіяло на всіх, зворушило до глибини. Навіть градуси алькоголю на мент притихли. Аж по довгій журній мовчанці сусід Нестор затягнув. «Наші шаблі заржавіли, мушкети без курків». Пісня відповідала настроєві й загладила ту прикру мовчанку. З сумної перейшли на веселішу, і скорбний настрій поволі розвівався.

На столі з’явився новий журавель.

– Чи не досить буде, хлопці?

– Пиймо. Тільки й нашого. Тоді тільки й живем, як нап’ємося та забудемось.

– Краще пропити, як на ненависний соціялізм віддати. От ми й п’єм. І будемо пити, до одуру, до забуття, бо нема іншої ради: захочеш багатство наживати – куркулем назвуть, на Соловки вишлють; будеш дітям добро заховувати – самі діти проклинатимуть, що куркулем їх охрестив; почнеш одягатися, добре їздити, господарство поширювати – теж не