Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

знепритомнілу, стовчену молоду, а свати, гості їм допомагали, змиваючи з весільної одежі червоні плями та стираючи скривавлені носи й обличчя.

Комсомольці скандально програли.

І в той час, як у сельбуді надзвичайне комсомольське засідання скликалось, у Драгановім дворі справжнє весілля починалось.

А в той момент, як Куцого одноголосно з комсомолу виключали, молодий розходився:

– Будь вони прокляті з їх організаціями та комунами. Музик давайте! Хочу гуляти, веселитись! Священика запросіть, кличте добрих людей. Хочу представитись у новий світ! Хочу просити вибачення в тих, кого образив, скривдив, будучи засліплений соціялістичним чадом.

Весілля було гучне. Розкомсомолений молодий перероджувався і, в захваті семейного ущасливнення з людьми старої віри, відкривав весільним страшні діла, жахливі вчинки комсомольського революціонізму на селі.

І з того вечора дороги Куцого з комсомолом навіки розійшлися. Він став ненависний запроданець, контрреволюціонер. Вписали його в експертники, забойкотували в кооперативі, потроїли обкладання. А секретар комсомолу побожився, що Куцому весілля легко не мине…

Вечоріло. Прибіг дядька Михайлюка Сашко:

– Ідіть, тату, бо прийшли…

– Чого, що таке?

– Важити збіжжя будуть. Кажуть, куркуль хліб молотив, а комісії не заявив.

– От бачиш, нова робота. Як молотиш хліб, то щоб не вкрав якого пуда в себе, комісія з сільради має бути приявна й почислити, а потім рахунок підносять: стільки то тобі на прохарчування (20 пудів річно на їдока), стільки на годівлю скотини (18 пудів на коняку, 15 на корову, 20 на свиню), а решту вивези. Так то в нас. Ох Боже, Боже. І де та мара на них забарилася – вилаявся дядько Михайлюк і пішов комуністам відчит за зерно давати.

Перейшли з повітки до хати. На столі вже чекала вечеря, а повна пляшка «робітничо-селянської» заповідала велику компанію. Друзі й сусіди сходилися. Я був героєм дня. Кожний подивляв мою вдалу втечу й від глибини щирого серця бажав щасливого її закінчення.

Сіли за стіл. Величенька чарка швидко ходила по руках. Настрій, як у барометрі підносився. Хоч на воротях цілий вечір стояв по черзі вартовий, в хаті страху не було помітно. Гості забували нужденну буденщину, й хата сповнялась веселим гумором. Я підпив і розм’як. При думці, що це може останній вечір з друзями в родинному селі, хотів побачити чи хоч згадати кожну добру душу, що залишилася міцна на дусі.

– Не бачу Остапа, де Літавчук Іван, що з Павлом Вітальським, хотів би бачити дядька Амоса.

– Трудненько. Доля цих усіх не краща від твоєї. Остапа Степовика в Московщину виселили, Літавчук шостий місяць у Допрі мучиться. Павло Вітальський недалеко від тебе: у Вологодській губернії з сім’єю, а дядько Амос…

Хлопці мовчазно й багатозначно переглянулись.

Про дядька Амоса довідався я сумну вістку. Вона в свій час потрясла цілу околицю. Приїхав на село чекіст виділити 12 чоловік на «виселєніє». Активісти з сексотами складали список «найшкідливіших», а по селу розходилась трівожна вістка: «приїхав забирати людей на Соловки». Завмерли серця селянські, припускаючи «чи не я, Господи».

Скликали сход. Зійшлись громадно, як ніколи. Налякані, сумні, в декого на очах сльози. Бугаєць зачитав список 15, а Бірюков сказав їдовиту промову про «вредну куркульську зграю», яка великим каменем лежить на шляху до щастя-соціялізму; її треба вивезти з села.

– Може, хто має відводи проти цих кандидатур? – запитав Перець.

Мовчанка. В кутках почався плач. Ніхто не відважиться заступитись перед страшними чекістами. Аж обізвався дядько Амос:

– Дозвольте! Куди людей беруть – я не питаю. Ми вже знаєм. Але болить серце – за що й кого беруть? Що лихого вдіяв старий Андрій, що кому прикрого сказав Софрон, який куркуль Левко Вініцький? Його ж діти всю весну по сусідах хліба просили! За які гріхи їх із села забирати? Браття селяни! Що робиться? І ми мовч…

Не договорив. До нього розігнався чекіст.

– Замалчать! Как фамілія?

Амос, побачивши жидка чекіста, ще гірше розходився:

– Я тутешній, а от ти звідкіль? Хто тебе просив нам свій порядок встановляти?

– Малчать, кулацкое атродіє! У карцер забрать немедленно.

– Як? Не даєш слова за безневинних людей промовити?! А де ж ваша свобода?

– Виконавци, взять етаво кулацкаво гада, – затупав чекіст.

– Хто гад? Хто кулак? Ти, парху! Ти знаєш, що я кулак? – розлютився дядько Амос і наїжився до чекіста.

– Малчі, бандіт! – і смикнув із футерала револьвер.

Йому не дали. Сход заревів. Брижань вхопив чекіста за руку. Вибухнув стріл. Народ ахнув, а дядько Амос здавив агента за горло. На поміч сунув Коржик з комнезамцями, але народ хвилею напер, і вмить начальство опинилося в сільраді. Чекіст став непритомний.

– До сільради, рішити всіх! – рвався Амос.

Та його стримали:

– Схаменися, село загине!

Становище було незвичайне. Схлипували жінки, тремтіли страхом виставлені кандидати, побивались перелякані їхні родичі та свояки.

– Що буде? – питав кожний, а всі знали, що лиха не минути.

– Що робити, як рятуватись? – здіймалися з настрашених грудей питання.

– У ліс! – хтось подав несміливо.

– За коси! – підтримали дужче.

– Зброєю рятуймося! – викрикували гуртами.

Відбувались тяжкі хвилини. Одні розпалювалися, закликаючи до боротьби з катами, а другі, трусливіші, збивали войовничий дух, просячи схаменутись.

Під напружено-бурхливий гамір сходу виділилась група повстанців з дядьком Амосом.

– До нас, хто не хоче терпіти знущань!

– До зброї! За наші права! За людяне життя!

– За нами, хто відважився полягти за друзі свої, за вільну Україну! – закінчив Амос.

Сход вагався в болях нерішучости. До повстанців переступали відважніші одиниці.

– Прощавайте! Ждіте волі! – махнув шапкою дядько Амос, і скоросформований загін зникав у вербах.

А сход мовчазний, принижений розходився додому. Сумна була та ніч. Заснути не могло село, очікуючи зловіщого завтра…

Перед полуднем влетів загін міліції під проводом Бірюкова. Шуліками кинулися по хатах виводити намічених учора кандидатів. Замість Амоса став у гурт зв’язаних син його Степан.

До півдня збирали «бандитів», а під вечір велика валка 317 чоловік під крик та зойки жінок, дітей виходила за ворота. Село здрісалось, завмирало під розпучливий плач та вереск…

Ніхто з забраних до села не повернувся. Одних у Сибір, других на Соловки, а треті досі в Допрі пробувають.

А дядько Амос з загоном?.. Зник. Розбились на гурти і розійшлись по хуторах, очікуючи сприятливішого часу. Коли ж весна теплом дихнула, і лісові кущі щедро гостили вигнанців, стали рости новини про «Довгі Бороди». У Демцівці колектив розігнали, в Мишарівці радгосп спалили, в Тростянці трьох комсомольців повішали, на станції Кіблич налетіли й склади зруйнували, під Гайвороном потяг витаскали, у Гранові базар оточили й міліцію виловили.

Заговорили села про «Довгі Бороди», переповідаючи про них геройські дива. Притихли комнезамці, спинилась колективізація, люди напружились в чеканні загальної стихії-вибуху.

Появилися «Бороди» і в наших околицях.

Одної ночі райміліцію передушили, другої наскочили на цукроварню й забрали коні.

А третього вечора 30 вершників-дідуганів влетіли на подвір’я сільради. Завмерли в канцелярії, коли на дверях став з шаблюкою сивобородий козарлюга. Бугаєць з Перцем ахнули, пізнавши дядька Амоса.

– Ну, що з вами, попихачі комунарські, робити? Кажіть самі,