Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

буду, зад виставила і лежить. Ну я покрутився. З одного боку лячно. Вовкодав, за ногу схопить — і немає ноги. З іншого — службовий обов’язок! Треба невідступно мені за клієнтом стежити.

— Та який там обов’язок, Ваню! Зрозумів ти, що там зараз буде у хаті, й подивитися схотів! — засміявся Ліпський.

— Ну, всі ми люди. Одним словом, зайшов я до двору. Револьвер напоготові тримаю, якщо собака кинеться. Але вона на мене і уваги не звернула. Підійшов до будинку я, у вікно зазирнув, де світло горіло, а вікно фіранкою запнуте. Ані щілини. Нічого не видно, але кватирка відчинена, то чутно. Розмова ні про що, жінка розмовляла російською, але з вимовою не нашою, полячка, чи що. Приємно так.

— Полячки коли російською розмовляють, так то наче райські птахи співають! — зітхнув Ліпський, але у спогади не подався, а подивився на мене. — І що там далі?

— Ну, слухаю їх і розумію, що чим далі, тим більше ні про що розмова. Так буває, коли балакають одне, а думають про інше. Коли чую, цілуватися почали, засопіли. А потім звуки якісь. Ну, воно від пристрасті всілякі звуки трапляються...

— Це точно! В мене у Ростові коханка була, так ото бувало вже опісля всього лежимо, я їй голову на живіт покладу, щоб послухати булькотіння утробне, а звідти шепіт: «Щоб ти здох!». Чесно слово, це мене шлунок її кляв, не розумію, за що!

— І що за звуки? — поцікавився Ліпський.

— Та дивні звуки. Зовсім дивні. А потім щось як пирсне на фіранку! Темне щось.

— Темне? Звідки темне?

— Та я і сам здивувався, так тихенько дулом револьвера фіранку посунув, а там!

— Що? — Ліпський аж підстрибнув. — Що там?

— А там у крові все, і жіночка саме клієнту моєму голову відрізає!

— Як?

— А так! Дорізала, взяла за волосся і на стіл поклала. І тут помітила, що фіранка відсунута Як гляне на мене! Та не просто гляне! А з очей світло, як із прожектора. Аж осліпила мене. Побачила — і як зареве! І я зосліпу та з переляку вистрелив. Потім відстрибнув від вікна, тікати кинувся наосліп, головою об щось гепнувся і впав. Отямився від того, що мене язиком хтось лизькав. Очі розплющив, а то собака, вовкодав. У нього така паща, що голова б моя повністю могла вміститися! Але їсти він мене не збирався. Полизькав і пішов далі. Я підвівся обережно. Згадав, що бачив, аж затрусився з переляку. Добре що револьвер при мені був. Воно з револьвером якось спокійніше. Хотів тікати, але дивлюся, що в хаті тиша, світло у вікні горить. Навколо теж тихо. Чи то не почули люди пострілу, чи уваги не звернули. Постояв я трохи, пішов до хати. Двері зачинені були, вибив. Зайшов до кімнати, де світло горіло. Електричне. Стіл, на столі тістечка, чайник заварний, пляшка вина солодкого і голова клієнта мого. Відрізана. Тіло на підлозі лежить, стіни у крові. Біля вікна ж жінка та лежить. Я ж їй у голову поцілив, у саме чоло. Та тільки справа в тому, що голова в неї незвичайна була!

— Як це? — здивувався Ліпський.

— А так, що всередині, наче у годиннику, шестірні різні, пружини, механізми, дроти якісь, іскрять.

— Ваню, ти це брешеш? — перелякано спитав підполковник.

— Ваша благородь, та як же брешеш, коли на власні очі бачив! — обурився я.

— Вина перед тим багато випив?

— Келих сухого зранку і в обід ще келих, теж сухого.

— Гашишу не курив?

— Я і тютюн не курю, ваша благородь!

— Тоді як же це? — спитав мене Ліпський і скривився.

— А я звідки знаю? Бачив, що бачив. Клієнт мій мертвий, без голови, а жінка, яка його вбила, не людина зовсім, а лялька якась, механізмами набита. У руках у неї ніж був. Гострий такий. Я тим ножем руку їй надрізав, а там те саме. Крові немає, м’яса немає, а саме залізо та дроти.

— Господи! — злякався Ліпський. — А той, а по жіночих справах як? Була в неї ця, печера ніжності, так би мовити?

— Ну, я туди не заглядав, а от цицьки точно були. Звичайні такі, приємні на дотик. Але якщо розрізати, то там спочатку шкіра, потім таке, схоже на холодець, а далі вже залізо та дроти.

— Свят-свят-свят! — захрестився підполковник.

— Ага, я теж тоді перехрестився. Хотів тікати подалі, але взяла мене цікавість. Вирішив подивитися, що там і як. Але перед тим вийшов на вулицю. Прислухався. Тихо було. Зайшов до хати, там іще одна кімната була. Ліжко, шафа, в ній жіночий одяг. Порився я, нічого підозрілого. Під ліжко зазирнув. Бачу, дріт якийсь до ліжка іде. Я ковдру скинув і подушку, бачу, а з ліжка два металевих штирі стирчать. Такі десь, як півмізинця.

— Для чого?

— Ну я сам зацікавився. Штирі стирчали там, де подушка була, якщо лягати, то потилицею якраз нахромишся. Пішов я до жінки, волосся підняв, а під ним, на потилиці, ледь помітні два отвори, якраз під ті штирі. Вона коли на ліжко лягала, то якраз потилицею на штирі.

— До електрики підключалася! — здогадався Ліпський. — Як та лампа!

— Ага, до електрики. Я повернувся до кімнати, де тіла лежали. Коли жінка заворушилася.

— Як? Ти ж її різав!

— Різав. І заворушилася! Я револьвер наставив, наказав не сіпатися, а то пристрелю. Вона сказала, що пристрелити її неможливо.

— Що за дурня! Будь-кого пристрелити можна! — обурився Ліпський.

— І я ж кажу, що ви, дамочко, верзіть що хочете, але як треба, то пристрелю дуже навіть легко. Вона попросилася сісти. Я дозволив. Сіла, дивиться на мене. А їй же куля потрапила якраз у лоб, дірка там дебела, виглядає все страшненько. Коли дивлюся, заплакала.

— Як? Вона ж залізна?

— Я і сам здивувався. І ще на мене сльози жіночі дуже діють. Як побачу, так аж серце в мене боліти починає.

— Ну, це ти дарма, бабі плакати — як з гори котитися, — вчив мене підполковник.

— Може, і так, ваша благородь, але я таки опустив револьвер, спитав, чому вона плаче. А вона каже, що соромно їй.

— Соромно? Залізній бабі? — здивувався Ліпський.

— Ну, так вона сказала.

—