Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Та послухайте, не поспішайте! — трохи аж роздратувався я. Вона нападати не збиралася. Сиділа і плакала. Я спитав, за що ж їй соромно.

— За те, що я двісті сімдесят троє людей убила, — сказала вона.

— Як? — У мене аж щелепа впала.

— Ножем. Заманювала до себе і вбивала. Відпочивальників, таких, щоб самі тут були. Як ось цього. — кивнула на мого клієнта.

— Але для чого? Образили вони вас чим?

— Ні. Навпаки, вони делікатні були, упадали так мило, хвилювалися.

— Тоді для чого ж ви їх убивали? — спитав я.

— Завдання в мене таке було. Для цього мене сюди і прислали.

— Хто прислав? — аж злякався я, чи не шпигуни якісь, вороги Отєчества. Воно ж Крим, море тут, до турків недалеко.

— Начальство моє.

— З Відня чи Лондона? — поцікавився, бо тоді ж іще не дуже зрозуміло було, з ким воювати доведеться: чи з німцем у Європі, чи з англійцем у Азії.

— З Кванітчалпи.

— А це ще що таке? — Я у гімназіях не навчався, але країни, які до нас поближче, більш-менш знав. Про оцю Кванітчалпу жодного разу не чув.

— Інша планета, ти її не знаєш, про неї тут ніхто не знає.

— Не розумію я, про що ви, пані. Скажіть краще, для чого чоловіків убивали?

— Мені їхній мозок був потрібен.

— Хто? — злякався я.

— Мозок. Я голову відрізала, потім череп розкривала. Он під диваном інструмент, — кивнула вона.

Я зазирнув обережно, а там якісь пилки. Ну, виглядають так, що можна ними і череп розрізати.

— Але для чого вам той мозок, пані?

— Мені — ні для чого, а керівництво моє його вживає. Мозок чоловіка, вбитого під час сексуального збудження, моє начальство дуже цінує.

— Вони його їдять? — жахнувся я, згадав, як читав у журналі «Навколо світу» про дикунів Нової Гвінеї, які цим займалися.

— Ні, не їдять, а підключаються до нього і відчувають те збудження, що відчували загиблі.

— Господи!

Вона далі плакала, я сидів.

— А може, ви брешете все, пані? Ну добре, ось цього вбили. Але, може, він вас образив. Напав на вас! Він же бунтівник! Ви його вбили, коли відбивалися, а тепер злякалися і оце верзете бозна-що?

Головою закрутила, посміхнулася скрізь сльози.

— Він не нападав, він обійняв, цілувати почав. Ніжно так. Вони всі так ніжно цілували, так обнімали. Вони мені добра хотіли, а я їх убивала. Відрізала голову, мозок у контейнер, він у підвалі, а тіла собаці згодовувала. У дворі собака.

— Він теж із заліза?

— Ні, звичайний. Розтовстіла так, що ледь ходив. Я йому життя зламала. Я — жорстока. Спочатку я ніколи не замислювалася над цим. У мене було завдання, мене привезли сюди, на цю дику планету, де ви, люди, такі примітивні і огидні. Я почала працювати. Ось тут, за вухами, в мене встановлені спеціальні залози, які випромінюють рідину, що збуджує чоловіків. Ось дивіться, зараз, — вона зробила рух головою. — Відчуваєте?

— Ні. А що?

— Зараз ви будете хотіти мене, дуже, — сказала вона. Ну, це смішно було, бо в неї дірка у лобі, залізо стирчить, рука надрізана, я ж знаю, що вона вся така, несправжня. Залізна, наче паровоз. Ну як її забажати? Сам у себе питаю, а потім відчуваю, що бажаю її, дуже бажаю, бо вона найгарніша у світі.

— Зачарувала, зараза! — скрикнув підполковник.

— Ага, як у нас кажуть, маком обсіяла. Дивиться на мене, усміхається.

— Ось бачиш, і ти мене хочеш. Це легко, дурити вас, примітивних людей. І я вас дурила, заманювала, приводила сюди, вбивала, розчиняла голову, забирала мозок. А потім почалися думки. Про те, що майже всі ті, кого я вбила, всі ці примітивні люди, вони були кращі за істот із моєї планети. Вони були щирі, добрі, вони любили мене. А там, — вона кивнула угору, — там мене ніхто не любив. І не полюбить, бо я — сім-три-п’ять, нижній рівень, це по-вашому навіть не селянин, а інородець якийсь, може навіть жид.

— О, жидівки — пристрасні! Ваню, в мене було декілька, скажу тобі, що...

— Ваша благородь! — подивився на нього, бо обурився, що така історія, а мені заважають.

— Вибач, Ваню, розповідай, — замахав руками Ліпський.

— Так ото дивлюся я на неї, геть закоханий, а вона плаче. Каже, що не може вибачити собі своїх злочинів.

— Ви хоч і не вимерлий вид і вас не охороняють, але все одно не можна ось так вламуватися до вас на планету і вбивати заради того, щоб тисячникам веселіше жилося. Я це тільки згодом зрозуміла. Добре, що відстань велика і мої думки важко читати, інакше мене б одразу знищили як зрадника.

— О Господи! Так ти чоловік чи жінка? — спитав я.

— Ну, у нас немає такого розподілу. Вже давно статеве розмноження замінено централізованим. А до того у нас взагалі три статі було. Але то не важливо. Важливо, щоб ти виконав моє прохання.

— Яке?

— Спочатку поцілував. От зі всією пристрастю, з якою зараз на мене дивишся. А потім убив.

— Ви ж кажете, що не можна вас убити!

— Застрелити не можна, а вбити — можна. Тільки треба знати як. Я покажу.

— Але для чого вам вмирати?

— Бо жити так далі я не хочу, щоб убивати вас. А інакше жити мені не дадуть, бо я з тих, хто не має права на власну долю, з тих, хто вимушений лише виконувати накази.

— О, я ж такий само, з посполитих, — зітхнув я. — Що накажуть, те й роблю.

— Тебе ж убивати не примушують.

— Ну, не примушують. — Я ж тоді не знав, що на війну мене відправлять.

— Ти, Ваню, той, пацифізм тут не розводь. Тут не інших убиваєш, а ворога, німчуру всяку, — нагадав Ліпський. — А бабам вірити не можна, бо доведуть до цугундеру.

— А я повірив. Мабуть, нанюхався, чи що. Запропонував їй начальство її покинути і жити самій по собі.

— Ваню, ну ти даєш! Це ж ти її до дезертирства схиляв! І як це так, без начальства? Без начальства