Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

а ще припасів цілу валку з маєтків своїх, то всі мовчали. Віддали мене, Ваню, наче у рабство, в кріпаки.

— Ну, то таке кріпацтво, що панщина тільки в радість, — зауважив я.

— Ну, воно-то так, але до певного часу. Якось лежали ми з графинею на підлозі. Починали на ліжку, але такі вже дикі перегони ця амазонка влаштовувала, що опинилися на підлозі, безсилі та виснажені. Графиня спала собі, я дрімав потроху, коли здалося мені, буцімто щось рухається. Я так тихенько око розплющив і бачу, що на білому стегні графині, на яке сонце з вікна світило, гадючка темна звернулася і лежить, гріється. Я око заплющив, ото, думаю, докохався, що аж ввижається. Зовсім мене графиня заганяла, вже марити почав. Ще око розплющив. Справді змія! Чорна така, невеличка. Я з переляку напружився, графиня мій рух відчула, завовтузилася, гадючка швиденько крутнулася і зникла. У графині! Прослизнула у ворота кохання, так би мовити. У ті ворота, в які я зі своїм списом пристрасті частенько потикався. У гавань, так би мовити, куди причалював мій човен палких почуттів. Я лежу ні живий ні мертвий, страшно мені. Дочекався, поки графиня прокинеться. Шепочу їй про змію. Обережно так, щоб не налякати. А вона сміється.

— Сєба, спокійно, — вона мене Сєбою називала на честь Себастьяна, святого, якого колись із луків розстріляли. Казала, що бачила картину, і схожий я на нього.

— Як же спокійно, коли змія! В тобі!

— Змія. В мені. Живе там. Завжди. Нікому не заважає.

— А якщо мене за жезл розпусти вкусить?

— Не вкусить, якщо я задоволена буду. А от якщо, Сєба, погано попрацюєш, тоді і вкусити може. Чоловік мій, граф Баронцов, спочатку нічого так був, не кусала його змія. А потім пити почав, книги читати, сидів весь час і почав слабину давати по чоловічій лінії. Ну змія його і вкусила, помер. Але тобі, Сєба, боятися немає чого. Принаймні поки що.

Воно-то наче і так, але охопив мене страх. І після того, скільки не намагався, а не зміг я з графинею! Так, наче готовий, чверть на третю, а тільки подумаю про змію і все, висить, як на шибениці! Прогнала мене графиня, когось іншого знайшла, щоб на мандоліні грав. А я після того два роки з жінкою не міг! Бо всюди мені змії ввижалися. До того дійшло, що спочатку перевіряв рукою, а потім уже ліз чим треба. Ось так, Ваню, страшні люди ці жінки! Наливай!

— Так кажу ж, коньяк закінчився. Дозвольте до міста відбути?

— Ні, ні! Давай тоді горілку і розкажи ж про ту криваву полячку! Цікаво мені!

Я налив, і собі, і підполковнику, сам він ніколи не пив, бо вважав, що то вже пияцтво, а коли в кумпанії, то культурне дозвілля. Закусили ми смаженою свининою, яка в нас була, бо Петька та Федька, як справжні сибіряки, на полювання ходили і нещодавно кабанця пристрелили. Не дикого, а здичавілого, що втік із розтрощеного села, а від сибірських мисливців не втік.

— Ну, то що за полячка? — наполягав Ліпський.

— Так ось, історія ця трапилася у Ялті, ще задовго до війни, коли я в охоронному відділенні служив. Якось довелося мені за клієнтом, бунтівником одним, до Ялти поїхати. Там і свої філери були, але начальник мій не хотів їм справу віддавати, бо сподівався на ній підвищення заробити. Наказав їхати і слідкувати таємно, грошей видав. Я і поїхав. Клієнт мій, із есерів, кімнату зняв на околиці Ялти, то на море ходив засмагати, то винце попивав. Чи то просто відпочивав, чи чекав когось. Ну а мені що, я собі ходжу за ним, сам вино попиваю, купую в татар самсу, це пиріжки такі місцеві, персики їм, чим не життя?

І от якось іду я за своїм клієнтом. Вечір уже, спека спала, люди на вулиці вийшли, погуляти. А для філера що більше людей, то краще, бо ж сховатися легко, можна за п’ять кроків від клієнта іти, а він нічого не помітить. Ото я іду, коли до клієнта жіночка одна забалакала. Гарненька така, брюнетка, очі великі, губки бантиком. Лялечка. Він одразу хвоста розпушив. Бачу, що який ішов, таку і знайшов. Воно, Ваша благородь, у Криму дами розслабляються якось. Чи, може, клімат південний, чи вино діє, але не встигне дама приїхати, а вже кавалер при ній. Як немає кавалера з освічених, так татари залюбки допомагають.

— Ох, Ваню, Крим це такий квітник, що борони боже. Я якось поїхав туди, думав поплавати, засмагнути, так, віриш, моря так і не побачив! З вечора шампанське, потім вино, потім дами. Танці, те-се, вже вранці засинали. По обіді прокинуся, похмелюся, відсапаюся, а тут знову вечір! В останній день попросив слугу-татарина, той збігав до моря, набрав води пляшку, її вже на вокзалі в Сімферополі на голову вилив і ото все моє море! Бо перед хвилями морськими завжди віддам перевагу хвилям кохання!

— Ага, так у Криму тих хвиль достатньо, бо частенько приїздять туди дами без чоловіків і на місці вже шукають щоглу, щоб на неї злізти і розправити рожеві вітрила пристрасті.

— Та ти, Ваню, поет! — зареготав Ліпський.

— Є трохи. Так ось, дивлюся, що клієнт мій аж пританцьовує, ну і жіночка та наче не проти. Пішли вони, прогулюються і так потроху-потроху, від людних вулиць до затишних провулочків під горою віддаляються. Добре, що сутеніти почалося, то легше мені сховатися. У тіні парканів ішов за ними. А вони воркочуть, наче ті голубки. Потім бачу, дійшли до будиночка невеликого, оплетеного виноградом. Мабуть, тут жіночка живе. Я наблизився, в кущах принишк, чую, що жіночка запрошує чаю попити.

— Ага, чаю, знаємо ми той чай! З медом та тістечками! — Ліпський аж плямкати почав.

— Просить жінка трісок нарубати, щоб розігріти самовар її ніжності і заварити чай пристрасті.

— Та ти, Ваню, справді поет! — реготав мій командир.

— Поет — поет, сьогодні одягнений, а завтра — раздєт! — Я теж у смак увійшов. — Клієнт мій на чай охоче зголосився, зайшли вони у двір. Я за ними, а там собачка, дебелий такий, вовкодав! А щоб тобі! Коли згадав я, що є в мене снодійне при собі, про всяк випадок носив, і половина чебурека, який доїсти на встиг. Нашпигував чебурек, кинув собачці. А та істота навіть не подивилася. Заперлася у