Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

Так от пішов я до міста, тримався вуличок темних, щоб мундиром не світитися. На темних вуличках патрулів немає, але і дам зась. Тому вийшов обережно на центральні. Там продажні жінки стоять, але я ж і півфунтової булки не маю за що купити, яке там вже продажне кохання! Іду, тільки слинки ковтаю. Зупинився біля ресторації одної. Там натовп, купа візників, виходять чоловіки у фраках, дами у сукнях із голими плечима. Став я, наче вкопаний, роздивляюся багатства сі і мрію, як я з тою, або з тою, або і з тою, і з тою, і ще з тою! Замріявся, коли чую крик. «Кадете, що тут робиш?». Бачу, іде до мене викладач нашого корпусу Померанц, із німців, зануда рідкісний. Якщо йому в руки потрапити, то все, пропав. Я тікати, він за мною. Кричить, щоб ловили мене. Тут городовий назустріч, засвистів, я далі біжу. Вже ціла погоня. Все, пропав кадет! Коли наганяє мене екіпаж, і дверцята в нього відчиняються. «Стрибай, жеребчику!» — жіночий голос каже. Так хоч би сам чорт з вилами і чавуном зі смолою киплячою мене зазивав і то б стрибнув, бо ж все краще, аніж попастися, бо тоді з корпусу виженуть, і батько спадку позбавить, як обіцяв неодноразово.

Стрибнув я у екіпаж, він помчався, а мене цілувати почали. А воно ж, Ваню, коли переляк, то для кохання ще краще! Якось їхав я на трійці. Ми в ресторані гуляли, дівки веселі, я схопив одну, шампанського взяв, і поїхали ми на трійці кататися. По п’яній справі вихопив я револьвер, стріляти давай, а коні злякалися і понесли. Ледь у провалля не попадали, дивом пощастило врятуватися! Я з тарантаса тоді зістрибнув, дівку схопив, на землю кинув і так кохав, що аж знепритомнів! Бо коли, Ваню, смерті клятої запах почуєш, то тільки блудом відчайдушним можна його витравити! Як казали святі отці — любов пересилює страх. Так і тоді, така любов, що ото прямо в екіпажі почали ми роздягатися і все інше. Навіть не думав я про те, що помітять нас чи візник обуриться, ні про що не думав. Накрило, Ваню, кохання з головою. До того ж молодий, невгамовний. Мені здалося, що ми весь Київ тричі об’їхали, поки я заморився і відпав від дами серця та інших органів. Сидимо ми в екіпажі, торохтять колеса по бруківці, візник наче нічого і не чув, знай собі наганяє коней. Досвідчений візник.

— Випити хочеш, хлопчику? — питає дама. Кивнув я, подала вона пляшку. Я хильнув, а там коньяк, думав, згорю зсередини, не звик тоді ще до міцних напоїв, вона засміялася. Спитала куди відвезти. Відвезли мене на Кадетське шосе, я до корпусу пробрався, а там, як босяки кажуть, шухер. Роту нашу вигнали на плац і перерахували. Виявилося, що мене і ще двох хлопців немає. Ну все, відраховувати нас зібралися. Я ледь у зашморг не поліз, бо ж папа мій чітко сказав, що коли викинуть мене з корпусу, не бачити мені спадку. Валявся на ліжку, страждав, але от, Ваню, жодного жалю не було про те, що зробив, бо дуже вже добре поїздили. Коли наступного дня викликають мене до начальника корпусу, генерал-майора Алексєєва, солдафона ще миколаївської випічки. Думаю, чого це він мене викликає? Коли дивлюся — аж інших хлопців, які до міста бігали, теж привели. У кабінеті начальника вишикувалися ми під стіною. Заходить жінка якась. Не так щоб молода, але струнка, погляд такий, що аж під серцем порожнеча з’являється, і провалюється туди серце, аж до самого стрижня кохання. І дивлюся, що дама то не проста, бо генерал наш перед нею навшпиньки, наче швейцар із готелю до дорогого клієнта. Дама пройшлася біля нас, подивилася і питає, чи, бува, не любить з нас хто швидку їзду. Інші хлопці злякалися — може, підступ якийсь у тому питанні, а я кажу, що дуже навіть люблю, особливо коли конячка добра. По юності, Ваню, навіть нічого соромного не мав на увазі, чесно сказав. Дама засміялася, генерал наказав нам іти. Пішли ми, сумні, речі збирати та забиратися геть із корпусу. Коли прибіг до мене інспектор корпусу і каже, що залишають мене.

— Графиня Баранцова за тебе, дурня, попросила! Ох же і пощастило тобі, Ліпський! Ох і пощастило!

— А хто та графиня? — поцікавився я ошелешено.

— Вдова графа Баранцова, одна з найбагатших жінок Південно-Західного краю! Вона корпус наш дуже підтримує, тому і залишаємо ми тебе, хоча треба таких гнати поганим віником, Ліпський!

Так і залишився я у корпусі, богові дякував за диво, але дякувати було мені важко, бо молитву читаю, а перед очима графиня та. За кілька днів викликають мене. Виявляється, графиня прислала по мене екіпаж, хоче зі мною до Лаври з’їздити на службу. Виходжу я з воріт корпусу, Мати Божа, а там же той самий екіпаж стоїть, на якому я тричі навколо Києва об’їхав. Тільки зайшов я всередину, а мене як почали цілувати! Ну і почалася там така Лавра, що і дзвіниця, і печери, і святі угодники, і ладан та фіміам. Потім приїхали до графині додому. А в неї палац цілий на Оболоні, де графиня володіла великими земельними наділами. Ну і ще у палаці позабавлялися. До того, що я коли увечері до корпусу повертався, то аж ноги в мене тремтіли. Така вже була та графиня, Ваню, ненаситна, наче суха земля. Це ж селянські баби прості, що ляже і все. А графиня любила, щоб і так, і сяк, і перетак, більше ж за все любила верхи на мені їздити. Амазонка!

— Хто? — спитав я.

— Амазонка. Це такі баби були у давні часи, до речі, начебто десь на Дніпрі жили. Були вони дуже войовничі, настільки, що праву цицьку собі одрізали, щоб із лука стріляти не заважала. Мужиків при собі не мали, але ж природа своє брала, ходили у походи, мужиків полоняли, потішаться з ними досхочу, а потом приріжуть. Коли народжували, то дівок залишали, а хлопчиків одразу головою об камінь. Дикі і криваві, їх усі боялися. То графиня, мабуть, із амазонок тих була. Став я до неї ледь не щодня їздити. Начебто втішав графиню, що сумувала за покійним чоловіком, грою на мандоліні. У корпусі всі розуміли, що то за мандоліна така і яким смичком я на ній граю, але графиня дві тисячі рублів щороку давала,