Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

із покинутого будинку на лінії фронту. Диван, крісло, робочий стіл і шафа для напоїв — усе це наповнювало бліндаж домашнім затишком. У бліндажі завжди горіло кілька гасових ламп, час від часу Ліпський наказував прислати когось із солдатів, хто вмів грати на музичних інструментах, і тоді лунала музика. Казали, що і грамофон був, але якось на його звуки відгукнулася німецька артилерія і ледь не накрила бліндаж. Після цього грамофон відправили у тил. Музик більше не запрошували.

Ліпський днями лежав у бліндажі, випивав, закусував, віддавався спогадам і пустим роздумам, нудився. Тому зрадів моїй появі і захотів, щоб я поповнив його почет.

— Та я, ваша благородь, до господарської роботи не дуже здатний, — чесно сказав я, бо мав певний гонор і прати спіднє пану офіцеру не дуже хотів.

— Ваню, та для цього є Петька та Федька, — посміхнувся підполковник. Петька і Федька — два брати-близнюки звідкілясь із Сибіру, чорняві, з розкосими очима і дуже меткі, які прислужували Ліпському, були при ньому денщиками. — Твоє ж завдання — робити так, щоб не було мені нудно. Га, Вань?

— Ну, можна. Тільки ж той, наказ же був мене на передову відправити. Боюся, як би не пришили мені нехтування наказом.

— Ой, Ваню, в Петербурзі вони люблять накази віддавати. Тільки далеко той Петербург, а у нас болота тут. Ми тут самі собі наказуємо. І от я наказую стати моїм ординарцем. То як?

— Вважатиму за честь, ваша благородь!

Ось так і я став ординарцем підполковника Ліпського, оселився в його бліндажі. Обов’язки мої були прості. Коли їх благородь був тверезий, що траплялося нечасто, треба було розважати їх усілякими історіями, бажано смішними, а коли ж випивав, то тематика мусила зміщуватися в бік сороміцьких побрехеньок, чим соромніших, тим краще.

— Мені, Ваню, детективів твоїх не треба, ти мені про баб давай, якусь скоромину, такий лямур, щоб аж гай гудів! — вимагав він. І тут вже доводилося мені крутитися, щоб згадати щось варте уваги мого вимогливого командира.

— А про криваву полячку чули історію?

— Криваву полячку? Не чув. А полячки хороші! Я ото коли у Варшаві служив, так жодної спідниці не минав. Ох і полячки!

Тут їх благородь міг затіяти розповіді про свої амурні перемоги, яких було так багато, що підполковник у них аж плутався. То в нього фатальна білявка була у Ревелі, а брюнетка у Орлі, то навпаки, то кохання всього його життя звали Ольга, то Поліна, то в нього стріляв чоловік-рогоносець у Познані, то у Молодечному, а то виявлялося, що і не стріляв, а кидав ножі, бо був циркач і міг леву пащу розірвати. Таке, одним словом.

Їх благородь замислився над усім різнобарв’ям свого гречаного досвіду, а я з надією чекав, що зараз щось згадає і буде розповідати.

— От Ваню, якось, іще кадетом коли був я у Володимирському київському кадетському корпусі, то познайомився я з одною жінкою, — почав Ліпський. — Воно ж як, Ваню, молодість, тіло так і горить до блуду, кінчик чухається, наче його скипидаром намастили, а прикласти до нього немає чого, бо ж кадетський корпус — жодної дами. Ми спочатку приноровилися бігати на Жуляни до місцевих швачок, які коли за гривеник, а коли й за так, наче добрі самаритянки, допомагали вгамувати жагу наших пристрастей. А в корпусі ж братство, ніяких приватновласницьких настроїв, сьогодні я з тою, завтра з іншою, первісний рай та проміскуїтет!

— Хто-хто? — спитав я. — Який комітет?

— Проміскуїтет! Це, Ваню, коли всі зі всіма. Справжній рай, та якось проліз до того раю черв гонореї, і виявилося, що наша рота трохи більше, аніж повністю, обзавелася тим неподобством. В один момент замироточили у всіх кінці, і був страшенний скандал. Начальство корпусу всі ходи в огорожі забило, а на шляху до Жулян патрулі поставило. Нас же вилікували і залишили в корпусі на літні канікули. Це було найважче, Ваню, бо на канікули їздив я до дядька свого на Волинь, а там чи то в кущах, чи то у копах соломи, чи то в очереті, чи в інших романтичних місцях, спалахували у мене романи з селянками. Ох, Ваню, такі романи, що аж іскри з очей йшли, досі дивуюся, як та солома не спалахувала. Так от, чекав я літа, чекав, а тут дуля мені, а не літо, залишили всю роту в корпусі. Занять немає, тому нас по плацу ганяли днями, сподівалися змирити плоть нашу і відволікти від думок гріховних. Тільки ж, Ваню, воно коли ходиш, карбуєш крок, то кров до ніг приливає і до гріховного органа також. І як походиш отак день, то потім стирчить у тебе так, що аж до пупка прилипає, вимагає природа виходу, палає свічка кохання, аж пече. Ну, тут найлегше капуцина рубати, і рубали, шість днів на тиждень правою, а у неділю лівою, це звалося «прекрасна незнайомка». Але ж як уже м’яса скуштував, то на пісному сидіти сутужно. І вночі найсміливіші подавалися-таки до міста. Ризиковано це було, бо ж, окрім мундирів кадетських, ніякого нам одягу не залишили, а в мундирах легко нас побачити і спіймати. Начальник же корпусу пообіцяв, що кого в місті прихоплять, того одразу відрахують.

Але як не небезпечно, а коли тіло пече, то на місці не всидиш. Природа своє брала, так би мовити, хапала невидимою рукою за одне місце і вела на пошук пригод тілесних. Тут би ще можна було до публічних домів податися, але всю роту залишили без кишенькових грошей, ані копійки ні в кого. То доводилося розраховувати лише на дамську милість, що хтось та відгукнеться на відчайдушний поклик майбутнього захисника Отєчєства. І от якось вибрався я з корпусу ввечері вже. Через огорожу переліз — і кущами, кущами до схованки, де зберігав цивільні штани та свитку, які зняв колись із п’яного мужика. Тепер вони мені стали в пригоді, бо як перевдягнуся та ще й кашкет на голову натягну — звичайний босяк, зрозумій, що з кадетського корпусу. Прийшов до схованки, а вона розорена. Знайшов хтось. Ну що ти тут поробиш! Воно б вертатися, але ж організм на компас перетворився, і як у компаса стрілка завжди на північ вказує, так у мене стрілка до міста тягне. Плюнув і пішов, прямо так, у мундирі кадетському, хоч це ж небезпечно було. Але, Ваню, хіть — вона ще краще