Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

Для чого приїхала до тебе?

— Я пообіцяв гроші. В неї було сутужно з грошима, бо ролі закінчилися.

— І ти вбив її?

— Я був змушений, змушений! Вони сказали, що це заради Росії! — він заридав. Я почув кроки. Хтось біг сюди. Їх було багато. Відчинилися двері, і до номера увірвалося кілька людей у цивільному.

— Військова контррозвідка! — закричали вони і наставили на мене револьвери. Я підняв руки і обережно підвівся.

Володя різко завалився на спину, скотився зі стільця і заверещав.

— Він хотів убити мене! Він хотів убити! В нього пістолет! — заверещав Володя. До кімнати зайшов чоловік, теж у цивільному. Володя кинувся до нього. — Але я нічого не сказав! Нічого не сказав!

Чоловік дав ляпаса Володі, той закричав і аж поточився.

— Він прийшов убити мене! У нього пістолет! — Володя не міг заспокоїтися.

— Обшукати його, — наказав чоловік своїм людям. Мене обшукали. Раз, потім ще раз. Мабуть, відсутність у мене браунінга виявилося для когось несподіваною.

— Немає зброї, пане капітане, — доповів один зі шпиків.

— У кишені шинелі! Була, він мені погрожував! — заверещав Володя і отримав ще одного ляпаса.

— Геть звідси! — наказав чоловік. Володю просити двічі не треба було. Одразу вибіг. — Ще подивіться. — наказав чоловік.

Мене знову почали обшукувати. Зняли шинель, примусили зняти і чоботи.

— У мене немає зброї, — сказав я, чоботи зняв.

— Перевірте підошви! — наказав чоловік. Здається, він читав про мої пригоди.

— Нічого, ваша благородь.

— Пішли звідси! — гнівно сказав він, і його люди вийшли. Я взув чоботи, одягнув шинель.

— Можете сідати, — сказав він мені. Молодий, з гострими рисами обличчя, світлим, коротким волоссям, акуратними вусиками і холодним поглядом.

— Я — капітан Форсов, військова контррозвідка, — нарешті сказав він.

Вони вели мене ще з Коктебеля, до Сімферополя, потім у потязі, далі всюди у Петербурзі. Працювали непогано, треба визнати. В очі не впадали, іноді я їх навіть не помічав. — Що ви тут робите, Іване Карповичу?

— Прийшов поговорити з паном Володимиром Полозовим про останні миті життя моєї знайомої Анастасії Кольцової.

— Для чого це вам?

— Я товаришував із Анастасією і її смерть дуже вразила мене.

— Ага, читав у сьогоднішніх газетах, — чоловік посміхнувся. — І що ви хотіли почути?

— Все.

— Що все?

— Як вона померла.

— Хіба в газетах не писали?

— Я хотів почути з вуст безпосереднього свідка.

Офіцер усміхнувся.

— І що почули?

— Що це був прикрий нещасний випадок.

— А де ваш браунінг? Він же завжди при вас?

— Забув у мебльованих кімнатах.

— Забули? Найкращий сищик імперії забув свій пістолет? — чоловік закрутив головою.

— Забув, — підтвердив я.

Він припинив посміхатися і подивився мені в очі.

— А ви хитрий, Іване Карповичу.

— Ніяк ні, — трохи ошелешено відповів я.

Він дивився у нього був дивний погляд. Хтось дивився на мене з захопленням, хтось із ненавистю чи презирством, хтось із заздрістю, а ось цей дивився з захопленням рибалки, який побачив у сітях велику рибину.

— Цікава ви людина, Іване Карповичу. Треба буде обов’язково вами зайнятися, — він посміхнувся. І я посміхнувся, а сам відчув холод у спині. Цей чоловік, молоденький капітан з обличчям студента, був небезпечним. Дуже небезпечним. І, чорт забирай, він знав, що я це знаю. — Можете бути вільним.

Я підвівся, він засміявся.

— Ну як вільним. Ви вирушаєте на фронт.

— Що? — я не мусив запитувати це, я не мусив пропускати цей удар. Але пропустив і зараз майже лежав на підлозі, як той цирковий борець, який хотів зупинити мене перед кабінетом Володі.

— Ви виглядаєте цілком здоровим, і настала пора вам послужити нашому Отєчеству. На передовій, — він посміхнувся. Можливо, чекав, що я буду просити, згадувати про лікарів, чи щось таке, але в цьому ж не було сенсу.

— Слухаюся, ваша благородь! Куди маю відбути?

Моє питання поставило його в глухий кут. Ну так, вони ж думали мене арештовувати, а доводиться відправляти до армії. Вони не готові.

— Ідіть у свої мебльовані кімнати і там чекайте.

— Слухаю!

Я вийшов. Подумки лаявся. Знову красива операція закінчувалася не так, як я запланував. А ще цей капітан. Він був гірший за все. Я відчував його силу. Ніколи не боявся сильних супротивників, навпаки — з ними ж було цікаво. Але ось зараз відчув — боюся. Отого капітанчика, його холодних, розумних очей. Я боявся, бо він, як мені здалося, побачив те, що не бачили інші і з чого я дуже тішився. Він не міг побачити все, але він узяв слід і тепер буде іти ним, аж поки не схопить мене, наче хорт зайця. Він був небезпечний, цей капітан, найнебезпечніший з усіх, кого я зустрічав. Він бачив мене наскрізь. І через нього я не зміг заснути ані на мить. Просидів ніч у кімнаті, написав лист Груні. Про те, що відбуваю на фронт, а вона може бути вільною.

Бліндажні балачки, або Іван Карпович дає Шахерезаду

  аша благородь, а коньяк закінчується! — доповів я своєму новому начальнику, підполковнику Ліпському, командиру третього батальйону другого стрілецького полку першої сибірської стрілецької бригади Першого сибірського стрілецького корпусу десятої армії. Саме сюди направили мене з Петербурга, для несення служби на передовій, щоб кров’ю спокутувати і під кулями виправлятися, а також насьорбатися вдосталь фронтової багнюки. Робити це я мусив у другій роті. Однак, як тільки підполковник Ліпський дізнався, що за новобранець прибув у батальйон, одразу викликав мене. І запропонував стати його ординарцем.

— А то нудно мені тут, Ваню, в цих болотах, поговорити ні з ким, — сказав підполковник, чоловік років п’ятдесяти, знатного роду, уже міг би і генералом бути, але не став, бо не хотів рватися кар’єрними сходами, а любив насолоджуватися життям.

Ось і зараз, замість того щоб бігати по позиціях, гнати людей в атаку, щоб заробити чергову медаль чи підвищення, Ліпський наказав вирити у сосновому лісі великий бліндаж, де облаштував собі чудове житло. В бліндажі стояла залізна пічка, завжди добре натоплена (за цим слідкував денщик), а також цілий гарнітур, вивезений