Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— О так, жінка просто-таки надзвичайна! Я сам був її великий шанувальник, одного разу отримав автограф. І тут цей випадок... — газетяр розвів руками.

— Це тільки мені здається, що справа тухла? — спитав я прямо.

— Ну, як вам сказати... — газетяр нахилився до мене і прошепотів. — Справа не тухла, від неї просто смердить! Анастасія йшла від того Полозова, приїхала забирати свої речі! В них була суперечка, яку чули аж на вулиці! Він погрожував їй! А потім постріл! І версія, що вона сама взяла той кольт і вистрелила собі в обличчя! Ви чули, щоб людина, жінка, стріляла собі в обличчя? У скроню — так, ну ще в рот, але в обличчя! Я вперше з таким стикаюся, а я ж уже дванадцять років у кримінальній хроніці й багато чого бачив!

— Що за кольт?

— Пістолет, М1911, зроблений Полозову, його всі звуть Володя, під замовлення. Золоте руків’я, кобура з золотою вишивкою. Важкий, дебелий пістолет, із запобіжником. Уявіть, жінка збирається йти, лається з чоловіком і в цей час бавиться цією іграшкою! Дуже правдоподібно?

— У статті було написано, що це єдина можлива версія.

Газетяр скривився.

— Іване Карповичу, батько Володі — Ігнат Полозов, великий московський фабрикант, який зараз сидить на військових замовленнях. Він один з найбільших наших рекламодавців. Мою статтю вичитував не тільки редактор відділу, але й головний редактор та відповідальний секретар. Її всю переписали, а мені всунули в зуби премію — і будь задоволений!

— Але чого б поліції було не подоїти Володю?

— А чому ви думаєте, що не подоїли? Його ж спочатку затримали, бо ж питань до нього було багато. Але потім приїхав керівник філіалу контори його батька, і питання зникли. Нещасний випадок, жахлива трагедія, ніхто не винен! Іване Карповичу, ви ж не будете про це писати? Якщо будете, то не згадуйте мене, прошу!

— Та ну що ви? Яке там писати? Я ніжно любив Анастасію, і її загибель для мене особиста трагедія, а не ще одна справа. А цей Володя, що він за людина?

— Поганий син багатого батька. Він пнеться бути світським левом, розкидається грошима, але у вищому світі на нього дивляться спогорда.

— Що Анастасія робила з ним?

— Ну... — газетяр наче перечепився об щось.

— Що? — наполягав я.

— Можливо, ви не знаєте, Іване Карповичу, але у Анастасїї були деякі проблеми...

— Кокаїн?

— Не тільки. Так от, у Володі це все було. Ну і казали, що тому Анастасія була з ним. Потім вирішила піти. До речі, ходили чутки, що вона була вагітна.

— Вагітна? Від Володі?

— Ну... — газетник подивився вбік. — Як би сказати. Це ж чутки, ніхто нічого не знає напевно і...

— Звісно, що чутки, я розумію. Просто чутки, — заспокоїв я його.

— Ну, казали, що вона була вагітна від Великого князя.

— Від Сергія Михайловича?

— Ні, — газетяр зробив паузу. — Від Миколи Миколайовича! Молодшого.

— Від Верховного головнокомандувача?

— Ну, так казали, — він шепотів ледь чутно.

— Здається, Великий князь уже не дуже молодий, — засумнівався я.

— Йому п’ятдесят вісім років, але він у чудовій формі. Кажуть, був дуже охочий до молодих коханок, зараз у Ставці в Барановичах розвів чудовий садок телефоністочок.

— Верховний головнокомандувач — і такий скандал! — скривився я.

— Так. Начебто Анастасії пропонували гроші за аборт, вона відмовилася. Хотіла виїхати до Європи, але контррозвідка заборонила.

— До чого тут контррозвідка? — спитав я.

— Ну, там боялися, що через Анастасію ворожі сили зможуть якось впливати на Верховного головнокомандувача.

— А тепер не вплинуть. Як же вона вчасно померла! — скривився я.

— Я нічого такого не казав, Іване Карповичу!

— Випиймо.

Випили. Ще посиділи, я відповів на кілька запитань журналіста. Скаржився на стан здоров’я, розповідав, що дуже важко сприйняв звістку про трагічну загибель Анастасії.

Потім поїхав до мебльованих кімнат, там випив іще і влігся спати. Вранці боліла голова, похмелився і пішов пішки на Невський проспект, де у готелі «Англетер» тепер жив Володя Полозов, який після нещасного випадку з Анастасією боявся повертатися у свій будинок на Садовій вулиці. В «Англетері» Володя займав великий номер на третьому поверсі з краєвидом на Ісакіївську площу. В першій кімнаті сиділи секретар і якийсь чоловік із фігурою циркового борця. Секретар заявив, що на зустріч треба записуватися за тиждень, а коли я почав вимагати прийняти негайно, наказав борцю викинути мене. Борець був людиною міцною, але, мабуть, досвіду бійок не мав, бо пропустив простий удар між ніг і впав. Секретар, який стояв на дверях, зразу відскочив від них, і я пройшов до кімнати, де був робочий кабінет Володі Полозова. Господар, коли мене побачив, підскочив, наче від нечистої сили. На робочому столі його стояла пляшка коньяку і лежало свіже число «Петербурзької газети».

— Що, що ви тут робите? — закричав він. Не питав, хто я, мабуть, пізнав.

— Я прийшов із вами поговорити, — сказав я строго.

— Нам немає про що говорити! — він був на межі істерики.

— Я так не думаю.

— Не підходьте! — він хотів відкрити ящик столу, мабуть, там у нього була зброя, можливо, той самий кольт із золотою ручкою.

— Руки вгору! — сказав я і зробив рух правою рукою в зовнішній кишені шинелі. З-під сукна випнулося щось схоже на ствол. — Хочеш зі мною в дуель погратися?

— Н-н-ні, н-н-н-і! — прошепотів Володя, підняв руки і до зброї більше не ліз. Я присів на стіл.

— Що тоді трапилося?

— Вона сама! Вона сама! Я не вбивав її! Ні! — зашепотів він. Весь тремтів, по його розчервонілому обличчі тік піт.

Лівою рукою дав йому ляпаса, праву тримав у кишені.

— Будеш дурити найкращого сищика імперії? — я ще раз заніс ліву руку.

— Н-н-н-і!

— Кажи.

— Мене намовили! Контррозвідка! Вони сказали, що вибачать ту історію з німцями! І ще сказали, що вона шпигунка! І шантажує Великого князя. Обіцяли, що все зроблять так, наче нещасний випадок. А батько отримає нові замовлення. Інакше вони обіцяли мене кинути до тюрми! І тримати без кокаїну! Я не можу без кокаїну! Не можу!

— Вона справді зав’язала?

— Так, вона ж була вагітна!

—