Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— А це що таке?

— Та наш, місцевий танок, навприсядки.

— А я танго люблю.

— А це що таке? — спитав я.

— Такий дуже пристрасний південноамериканський танок! Неодмінно вас навчу, Іване Карповичу. Ось просто зараз навчу! Ану вставайте! Вставайте, вставайте! Що за старечі манери, ото аби сидіти та сидіти! Іване Карповичу, у вас же подруга молода, і від мене мусить кров у вас вирувати!

Примусила, бісова дівка, вчитися танцювати! Години дві тягала мене, наче молодий кіт мишу, показувала той танок, досить, як на мене непристойний. Однак так звивалася Груня, що про пристойність швидко забував. Закінчилися наші танці в ліжку, і тільки зранку я згадав про газету.

— Груню, а що там Корякін наказав мені підсунути? — спитав я, коли пили каву.

— О, а я й забула! Зараз. — Вона підвелася, вибрала газету зі вчорашніх. — Наказав свіже число «Петербурзької газети» покласти, щоб вам на очі потрапила. І неодмінно на четвертій шпальті, ось так. — Вона розгорнула газету і показала мені. Усміхалася. Потім припинила. — Іване Карповичу? Ваню, що з тобою? Ваню! — закричала вона.

І я закричав. З усієї сили заволав. Вибіг з-за столу і став кулаками у стіну бити. До крові.

— Ваню! — Вона стрибнула на мене, схопила за руки. — Припини! Припини!

А я ревів. Від болю, відчаю та почуття провини. Зірвав голос, потім упав у ліжко долілиць і лежав. Груня підійшла, сіла поруч. Чекала довго.

— Це ви через неї?

Я кивнув.

— Ваша коханка?

Я закрутив головою.

— Ви були в неї закохані?

Я підвівся і сів у ліжку.

— Вона мені життя врятувала. А її через мене вбили, — сказав безсило.

— Що? Іване Карповичу, чого ви так вважаєте? Там же написано — нещасний випадок! — Груня махнула газетою.

— Дай.

Узяв, перечитав статтю, в якій сповіщалося про трагічну загибель зірки екрана Анастасії Кольцової, той самої Стасі, яку я перед війною рятував у Києві і яка потім врятувала від військово-польового суду мене. Згідно з повідомленням, Анастасія була в гостях у Володимира Полозова, світського лева, сина відомого московського фабриканта, що жив у столиці. І в тих гостях вона чомусь почала бавитися хазяйським кольтом із золотим руків’ям, прикрашеним карбуванням. Бавилася, бавилася, а потім випадково натиснула на курок і вистрелила прямо собі в обличчя. Володя власним автомобілем відвіз Анастасію до лікарні, але спроби лікарів врятувати життя молодої акторки були марні. Поліція провадила розслідування, бо пішли чутки про можливу суперечку між Полозовим та акторкою, однак жодних доказів того, що це був кримінал, знайти не вдалося. На похорон акторки прийшло кілька тисяч людей, лунали провокаційні викрики, поліції довелося втрутитися. Далі подавалася біографія Анастасії, яка з простої танцівниці московських кабаре перетворилася на одну з найяскравіших зірок російського кінематографу.

— Мені потрібно з’їздити до Петербурга, — хрипко сказав я.

— Ні, Іване Карповичу, ні! Вони ж тільки цього й чекають, вони ж навмисно все зробили! — закричала Груня.

— Я мушу, — твердо сказав я.

— Іване Карповичу, вони...

— Припини! — крикнув я. — Я мушу.

Пішов до телефонної станції, зв’язався з Шорохом і попросився на три дні у Петербург.

— Іване Карповичу, та я б залюбки, але мушу отримати дозвіл у окрузі.

— Я почекаю.

Дозвіл дали напрочуд швидко, і вже ввечері я відбув із Феодосії до Петербурга. Сам. Груні наказав залишитися. В потязі було порожньо, лише кілька офіцерів, які поверталися з кримських санаторіїв. Розповідали страшні речі про бої в Карпатах, де багато солдатів гинуло не від ворожих куль чи багнетів, а від морозів.

— Надзвичайно погане постачання! Просто жахливо! Зимові шинелі прибули лише в середині січня, а до того солдати мерзли в літніх! А це ж гори! В моїй роті дві третини вибуло через хворобу, семеро солдат просто замерзло! І знаєте, що? Це вже коли я сам обморозився і потрапив до шпиталю, то довідався, що за документами все постачання на мою роту надходило в повному обсязі! І шинелі, і харчування, і валянки, і ковдри — все! На папері було, а насправді — нічого. Бо розкрадалося! Тільки на моїй роті хтось тисячі заробив! А скільки тих рот у Карпатах гине! Жах! — розповідав якийсь молодий офіцер, якого тепер направляли на гарнізонну службу у Велике князівство Фінляндське.

Я лежав у себе в купе і носа не потикав у коридор. У Києві підсіло багацько народу, здебільшого цивільні, але розмови все одно про війну були. Всі обережно дивувалися, що досі німець з австріяком не розбиті й кінця краю війні не видно. В Петербурзі, який тепер став Петроградом, на вокзалі взяв візника і поїхав на Смоленський цвинтар. У столиці було холодно і сумно. Біля крамниць стояли черги за дешевим хлібом. Ще в потязі чув, що значно подорожчали продукти, через що навіть були заворушення. Війна.

Біля цвинтаря поросив візника почекати. Знайшов доглядача, який провів мене до могили Анастасії. У глухому закутку, під стіною. На могилі було багато квітів від шанувальників.

— Он бачите, аж стіну пробили, щоб навпростець ходити. Довелося дошками забивати. — розповів доглядач. — Поки хрест поставили, а на 40 днів вже пам’ятник буде готовий. Кіностудія Ханжонкова все оплатила. А ви хто? Теж шанувальник?

Я дав йому гривеник, і він пішов, задоволений такою відповіддю. Зняв шапку. Подивився на її портрет, прихилений до хреста. Вона посміхалася. Як завжди. Заплакав. Дістав із кишені три свічки, куплені ще в Криму. Запалив, поставив на могилі. Щоб було хоч трохи тепліше, серед сірого снігу та багнюки. Господи, хіба тут їй місце, у цьому похмурому краю скам’янілої величі? Постояв ще і пішов. Візник відвіз мене до редакції «Петербурзької газети», де я спитав журналіста з кримінальної хроніки. Той мене одразу впізнав, охоче погодився поговорити в обмін на те, що зможе написати про мій візит.

— Я у столиці, щоб проконсультуватися з лікарями стосовно моїх легенів, — збрехав я, коли ми сиділи у ресторації по сусідству. — Лікарі підозрюють туберкульоз.

— Так? А виглядаєте добре. Тільки очі червоні.

— Заплакані. Я був знайомий з Анастасією Кольцовою, і звістка про її загибель мене вразила, — чесно сказав я.

— Де ви познайомилися? — спитав газетяр.

— Давав поради під час зйомки одного фільму, де вона грала. На жаль, із тим кіно нічого не вийшло, але