Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Це ж ви його вбили!

— По-перше, не вбивство, а нещасний випадок. По-друге, я ж тут сиджу безвилазно, ти безпосередній свідок, ну як би я міг?

Вона заплакала.

— Як, Іване Карповичу? У вас що, справді з дияволом договір, як люди балакають?

— Груню, свят-свят-свят, що ти верзеш! Це ж треба маячню таку вигадати!

— Але як?

— Груню, навіщо тобі це? Вісман — мертвий. Прокудін, до речі, теж.

— Що?

— Застрелився. Кажуть, що через загрозу банкрутства. Там он поруч невеликий допис.

Груня і його прочитала.

— Іване Карповичу! Я хочу знати! — аж закричала вона. Було в ній щось таке, що янгол янголом, а потім з-під губок кармінових ікла промайнуть.

— Для чого? Кривдники твої мертві, забудь про них і живи собі.

— Ні, Іване Карповичу! Так-то вони, може, і мертві, але в душі моїй вони живі. І хочу я знати, як їх прибрали, щоб у душі своїй убити! Розкажіть, будь ласка! Як можна було на відстані їх прибрати? Друзі у вас якісь там?

— Ні, Груню, немає там друзів. Не хотів я розповідати, але як уже наполягаєш...

— Наполягаю! Кажіть! — Руками за стіл схопилася, аж пальці побіліли, наче душила когось.

— Ну пам’ятаєш, що багацько я тебе розпитував про Мінусінськ та темні справи Вісмана?

— Пам’ятаю.

— Зі слів твоїх склав я певну картину того, що там відбувалося. І картина була така, що в місті та повіті ціла банда діяла, в якій Вісман був одним із головних. І банда та діяла під прикриттям губернської влади, тож сподіватися на справедливість чи правосуддя було б марно. Міцна банда, потужна, рука руку миє і все таке. Але справа в тому, Груню, що у бандах таких є велика недовіра один до одного. Як у вовчих зграях, де варто одному почати накульгувати, як його одразу свої і зжеруть. І от як би не пиячили всі інші з Вісманом, як би у дружбі не клялися, але коли вийде так, що загроза буде в тюрму сісти, одразу ж здадуть вони дружка. Бо не довіряють один одному. А мені це й потрібно було. Тож написав я листа. До готелю «Єнісей», ти казала, що він найкращий у місті. Лист був до запитання таємному раднику Сабурову.

— А хто це? — спитала Груня.

— Один із керівників департаменту поліції, який відав восьмим діловодством, що займалося кримінальним розшуком. У листі, написаному від імені товариша міністра внутрішніх справ, розповідалося про розслідування так званої справи Калмикова, коли пограбували віз, що доставляв вантаж золота до станції. Гучна справа, сім пудів золота зникло, чотирьох охоронців з копальні було вбито. Невдовзі нападників знайшли у тайзі, мертвими і без золота, яке вони, мабуть, десь зарили, а таємницю місця схованки забрали з собою у могилу. Пам’ятаєш, Груню, розповідала ти про цю справу, про плітки, що золотопромисловець Прокудін до пограбування причетний, бо з його копальні нападники були. І що він їх убив і золото забрав, а Вісман його прикривав. Так от товариш міністра згадував у листі, що Вісман, на якого зібралося багато справ іще у Ліфляндії, дав свідчення і всіх дружків заклав, аби врятуватися. І Прокудіна, і тих, хто викрадене золото допомагав у Владивосток відправляти, і тих, хто в канцелярії губернатора хабарі брав, і поліцмейстера губернського також. Стільки дав Вісман свідчень, що тепер готувалася велика операція, для якої збиралися залучити сотню поліцейських з Єкатеринбурга, бо до місцевих довіри не було. Ця сотня мусила провести арешти в Мінусінську та Красноярську, до тридцяти осіб, і забезпечити збір доказів для гучного судового процесу, який мав пройти в Омську. В листі товариш міністра особливо наполягав на важливості Вісмана, бо ж на його свідченнях будувалося все звинувачення. Таємний радник Сабуров мусив по своєму прибутті до Мінусінська забезпечити охорону для Вісмана, а також для Прокудіна, який теж готовий був свідчити на суді проти своїх кримінальних поплічників. Ось такий лист надійшов до «Єнісею». З того, що про скаргу нещасного лікаря, який тебе врятував, а потім був убитий, дізналися дуже швидко, сподівався я, що хлопці ці чужі листи читають. Тим більше зацікавляться тим, чого це таємний радник до міста їде. Мусили схопити гачок, а далі мені вже й робити нічого не треба було, тільки «Сибірський листок» читати та чекати.

— І що, через якийсь лист вони один одного повбивали? — здивувалася Груня. — Так просто?

— Не якийсь і не просто, а через лист, написаний на бланку Міністерства внутрішніх справ. Бланку фальшивому, але для провінції зійде. Зійшов. Зчинився там переполох, виманили Вісмана з міста, мабуть, кричав він, що ні до чого не причетний. Його катувати почали. Люди то люті, судячи з твоїх розповідей. Може, зізнався він, може, ні, все одно віри йому не було, бо щури скажені. Помри ти сьогодні, а я завтра. Тож провалився Вісман під лід, та так невдало, що у закритій труні ховали. А Прокудін застрелився. Причому двічі, в голову. Вісману зробили багаті похорони, з салютом, поховали на центральній алеї міського цвинтаря, пам’ятник в Італії обіцяли замовити, але це навряд чи, бо ж швиденько розірвуть його статки і забудуть.

— Ось так просто! — Груня за голову схопилася. — Господи, Альоша стріляти намагався, я думала бомбою гада вбивати!

— Бомбою? — здивувався я.

— Бомбою. Був у мене знайомий, з бунтівників, умів бомби робити. Потім відійшов від справ. Але за гроші зробив би. Думала я прийти з бомбою до Вісмана і його вбити, і себе. А ви ось так, листом!

— Ти наче й не рада, — здивувався я.

— Та рада, звісно! Дуже рада! — аж скрикнула вона, підскочила і побігла по вино. Принесла два келихи і пляшку мадери. Оскільки я боровся з мамоном, то міцні та солодкі вина пити перестав, вживав лише сухі, але заради такої події вирішив трохи дати собі волю.

Груня налила мадери, по самі вінця.

— Ну, за вас, Іване Карповичу, за найкращого сищика імперії й дивовижного чаклуна, який може вбивати на відстані написанням листів!

— Груню! — я скривився від зніяковіння і пригубив.

— До дна, до дна, Іване Карповичу! — Сама Груня вихиляла келих справно, я ж тільки до половини. — Ех, зараз би грамофон! Танцювати хочу! Ви добре танцюєте, Іване Карповичу?

— Хіба що гопака, —