Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

кубла. Насамперед він хотів телеграфувати своїм розпорядникам, щоб грошей не пересилали, а натомість повідомили британську владу Західної Африки, щоб вислали рятувальну експедицію.

Його шляхетний ніс страждав від важкого смороду, що виповнював хатину. Гнила солома, на якій він лежав, тхнула людськими виділеннями, потом та гнилизною. Але то було не найгірше. Він лежав у незручній позі, так, як його залишили кілька хвилин тому; терпли руки, ноги й голова. Хоч як він примощувався, біль не минав, бо руки були зв’язані за спиною.

Він рвав свої пута, доки геть знемігся, але не без успіху, бо вдалося послабити вузол, і він сподівався звільнити руку. Настала ніч. Ні їжі, ні питва йому не приносили. Вони що, думають, що він зможе прожити рік за Божим духом? Комахи тепер жалили його не так боляче, хоча й не менш часто. В цьому пан Морісон побачив хоч якусь надію: можливо, він звикне й перестане аж так мордуватись. Він не кидав розплутувати вузли мотузки, коли з’явилися щури. Комахи були дуже бридкі, а щури — просто жахливі. Вони бігали по його тілу, пищали й гризлися між собою. Врешті один спробував на смак Морісонове вухо. Пан Морісон з прокльонами спробував сісти. Пацюки розбіглися. Він підтяг ноги до грудей і став на коліна, потім нелюдським зусиллям підвівся. Стояв, хитаючись, вкритий холодним потом.

— Боже! — прошепотів він. — За що мені таке…

І замовк.

Що він зробив? Він згадав дівчину, яка перебувала десь в одному з шатрів цього триклятого селища. Він стиснув зуби й вирішив не нарікати. В цю хвилину з сусіднього шатра долинули гнівні голоси. Один з них належав жінці. Меріем? Розмовляли начебто арабською — він не розумів ані слова, але інтонації були її.

Бейнс сушив голову над тим, у який спосіб подати їй знак, що він тут. Якби він зумів розв’язатися, то тоді вони втечуть, — якщо вона захоче втекти. Ця думка не давала, йому спокою. Він не знав, на якому становищі дівчина перебуває тут, у селищі. Якщо вода улюблене дитя могутнього шейха, то нема потреби з нею тікати. Він мусив дізнатися.

В бунгало він часто чув, як Меріем співала англійський гімн «Боже, бережи короля», а Моя Люба акомпанувала їй на піаніно. Він голосно почав його наспівувати. Меріем відразу озвалася. Вона говорила дуже швидко.

— Прощайте, Морісоне! — кричала вона. — Якщо буде Божа ласка, то я завтра вранці загину, тому що роковане мені життя гірше за будь-яку смерть!

Потім Бейнс почув гнівний вигук чоловіка і гомін боротьби. Бейнс зблід від страху. Він рвонувся чимдуж, і пута піддалися. За мить він відчув, що одна рука вільна. Потім звільнив другу, нахилився, розв’язав ноги і вийшов з хатини на звук голосу Меріем.

Дорогу йому перегородив велетень-чорношкірий.

Коли йшлося про швидкість, Корак покладався лише на власні сили. Тантор зсадив його на березі річки біля селища шейха. Мавполюд залишив свого товариша-велетня і по деревах погнався на південь, туди, де, як сказав йому швед, була Меріем. Коли він дістався до загорожі селища, було вже темно. З того часу, як він переносив через неї Меріем, рятуючи її від злиденного життя і жорстоких одноплемінців, загорожа стала вища й міцніша. Величезного дерева, що схиляло гілля на той бік, уже не було, але Корак легко міг пролізти там, де звичайна людина відступила б. Він закинув аркан на загострену палю. Довкола не було ані душі, і Корак легко переліз на той бік загорожі.

Там він почав крадькома обстежувати селище. Спершу обнюхав і обслухав арабські намети, шукаючи хоч якогось сліду Меріем. Навіть гострий слух арабів не почув його ходи — ніби то тінь рухалася серед тіней. Тютюновий дим підказав, що араби курять перед своїми наметами. Ось почувся регіт, а потім з того боку селища долинула знайома мелодія гімну «Боже, врятуй короля». Корак спантеличено зупинився. Співав чоловічий голос. Хто б це міг бути? Корак пізнав молодого англійця, якого залишив на березі річки і який зник перед його поверненням. За мить йому відповів жіночий голос — Меріем, і Вбивця прожогом кинувся на голоси.

Після вечері Меріем лягла в жіночій частині шейхового намету. Маленький куточок був відгороджений розкішними перськими килимами. Там уміщалися лише вона й Мабуну, бо шейх дружин не мав. За роки її відсутності тут нічого не змінилося.

Раптом шейх розсунув килими і увійшов. Постать у білому чітко вимальовувалася в напівтемряві шатра.

— Меріем! — гукнув він. — Ходи сюди!

Дівчина встала й вийшла в передню частину шатра Вогнище освітлювало середину. Вона побачила Алі бен Кадіна, старшого шейхового брата, що сидів навпочіпки й курив. Шейх стояв, У них був спільний батько, але мати Алі бен Кадіна була чорна рабиня, з західного узбережжя. Алі бен Кадін був старий, потворний і чорний, як чобіт. Ніс і частина щоки зогнили. Він усміхнувся, коли побачив Меріем. Шейх тицьнув пальцем в Алі бен Кадіна, звертаючись до Меріем.

— Я стаю старий, — сказав він. — Жити лишилося не так багато. Тому віддаю тебе Алі бен Кадінові, моєму братові.

Це було все. Алі бен Кадін підвівся й підійшов до неї. Меріем злякано позадкувала. Чоловік схопив її за руку.

— Ходімо! — наказав він і потяг її з шейхового шатра до свого.

Коли вони пішли, шейх захихотів.

— Як я через кілька місяців відішлю її на північ, — прошепотів старий шейх, — вони зрозуміють, що їм дорого коштувало вбивство сина сестри Амора бен Хатура.

Меріем у наметі Алі бен Кадіна марно благала милосердя. Спочатку чорна стара руїна белькотіла їй ніжні слова, але Меріем дивилася на нього з такою огидою й переляком, що старий урешті просто кинувся й схопив її. Двічі їй пощастило вирватися. І в якусь мить вона почула голос Бейнса, що наспівував знайому мелодію. Вона відповіла, та Алі бен Кадін знову схопив її. Цього разу він поволік її в далекий кінець шатра, де троє негритянок байдуже спостерігали трагедію, що розгорталася перед