Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Коли пан Морісон побачив, що шлях до волі йому перетинає велетень-чорношкірий, він кинувся на нього, мов шалений дикий звір, — тієї миті Бейнс, власне, й був звіром, а не людиною. З лютим криком він накинувся на чорношкірого чолов’ягу й звалив його додолу. Почалася боротьба. Чорношкірий уперто намагався витягти з-за пояса ніж.

Бейнсові пальці затискали йому рота, щоб той не гукнув на допомогу; але врешті негрові пощастило-таки витягти ножа, і Бейнс відчув у плечі гостру крицю. Ніж колов його знову й знову. Білий тримав однією рукою чорношкірого за горло, а другою мацав по землі в пошуках якогось знаряддя боротьби і врешті намацав камінь. З усієї сили пан Морісон вдарив супротивника по голові. Негр враз ослаб. Він знепритомнів. Бейнс ударив його ще двічі. Потім підвівся і побіг до шатра з козинячої шкіри, звідки долинав голос Меріем.

Але його випередили. В затінку шатра Алі бен Кадіна причаївся вбраний у шкуру леопарда Корак. Коли мулат потяг Меріем в кінець шатра, Кораків ніж прорізав діру в крамній стіні, і високий крем’язень постав перед очима здивованих мешканців шатра.

Меріем відразу впізнала його. Серце тьохнуло від щастя й гордості, коли вона побачила шляхетну постать людини, за якою так скучила.

— Корак! — вигукнула вона.

— Меріем!

Не вимовивши більше ані слова, він кинувся на спантеличеного Алі бен Кадіна. Троє негритянок підхопилися на своїх постелях і заверещали. Меріем спробувала затримати їх, але вони чкурнули крізь прорізаний отвір і, лементуючи, побігли селищем.

Пальці Корака зчепилися на горлі бридкого Алі. Один удар — і Алі бен Кадін мертвий звалився на долівку. Корак повернувся до Меріем; тієї миті до шатра ввірвався закривавлений і обдертий чоловік.

— Морісон! — вигукнула дівчина.

Корак озирнувся. Він хотів був обійняти Меріем, забуваючи про все, що сталося, відколи він востаннє бачив її. Але враз пригадав сцену на галявині, й хвиля жалю затопила його душу.

Переполох, здійнятий трьома негритянками1 в селищі, наростав. До шатра Алі бен Кадіна бігли люди. Не можна було гаяти часу.

— Швидше! — закричав Корак, повертаючись до Бейнса, що не міг з’ясувати, хто перед ним — друг чи ворог. — Веди її до загорожі, йди поза шатрами, там побачиш мою мотузку, скористайтеся нею й перелізьте через стіну.

— Кораку, а ти? — скрикнула Меріем.

— Я лишаюсь, — відповів мавполюд. — Маю справу до шейха.

Меріем спобувала заперечити, але він схопив її на оберемок і крізь проріз у стінці шатра виштовхнув у темряву.

— А тепер — біжіть! — прошепотів він і повернувся, щоб зустріти ворогів на вході до шатра.

Мавполюд боровся, як ніколи, але сили були занадто нерівні, і шансів tfa перемогу не було, — він хотів лише забарити їх для втечі Меріем і англійця. За кілька хвилин пізніше його здолали, зв’язали і під вартою занесли до шейхового шатра.

Старий довго мовчки дивився ча нього, намагаючись —. вигадати тортури, які задовольнили б його страшенний гнів і були гідні створіння, що двічі зазіхнуло на його, шейхову, власність — Меріем. Убивство Алі бен Кадіна не надто розлютило старого — він ніколи не любив бридкого сина батькової рабині. Шейх пригадав удар, якого білий воїн завдав йому колись, і розлютився ще більше. Нічого достатньо страшного. не спадало йому на гадку.

Доки він так сидів, дивлячись на Корака, почувся звук, що викликав посмішку на Коракових устах: засурмив слон. Корак повернув голову на звук, і з його вуст злетів басовитий дикий поклик. Один із чорношкірих вартових ударив його в обличчя тупим кінцем списа, але ніхто не знав, що той крик означає.

У джунглях Тантор нашорошив вуха, коли почув голос Корака. Він наблизився до загорожі, підняв хобот і почав принюхуватися, потім уперся головою в колоди і натиснув, але загорожа була міцна й не піддавалася.

Шейх нарешті підвівся і, вказуючи на зв’язаного бранця, звернувся до своїх підлеглих.

— Спалити його! — наказав він. — Негайно! На вогнищі!

Сторожа потягла Корака на середину селища, де було вкопано високий стовп. Він не призначався для спалень, до нього прив’язували рабів для покарання нагаями, яке часто закінчувалося смертю.

Корака прив’язали до цьрго стовпа. Потім зівсібіч обклали гіллям. З’явився шейх, щоб подивитися на муки своєї жертви. Але Корак був цілком спокійний, навіть коли полум’я від головешки побігло по сухому гіллі.

Він знову гукнув так само, як у шейховому наметі, й відразу за огорожею озвався слон.

Старий Тантор марно намагався розбити загорожу. Корак кликав його, запах його ворогів-людей, неможливість подолати перешкоду — усе це сповнювало слона люттю. Він відійшов на кілька кроків, підняв хобот, гнівно засурмив, нахилив голову і, як велетенський живий таран, кинувся на перешкоду.

Загорожа тріснула й розсипалася, у прогалину влетів величезний розлючений звір. Корак чуй звуки, незбагненні для інших, і розумів їхнє значення. Полум’я вже підкрадалося до нього, коли один з чорношкірих почув шелест, озирнувся й побачив перед собою величезного Тантора. Чоловік скрикнув і кинувся навтіки, а слон миттю розкидав навсібіч негрів та арабів і опинився біля вогнища, на якому стояв його улюблений приятель.

Шейх, віддаючи накази, побіг до свого намету по гвинтівку. Тантор обвив Корака хоботом і разом із стовпом, до якого той був прив’язаний, відірвав від землі. Полум’я обпалило хобот — найчутливіше місце на його тілі. Він ненавидів вогонь, але що важили опіки, порівняно з життям найкращого друга!

Величезний звір підняв обпечений хобот над головою, повернувся й побіг до прогалини в загорожі. Шейх із гвинтівкою в руці вибіг на дорогу перед оскаженілим звіром, підвів гвинтівку і вистрілив. Куля пролетіла повз ціль, а Тантор тим часом уже опинився над ним, топчучи шейха велетенською ногою так, як ми випадково давимо мураху на стежці.

Потім, високо здіймаючи коштовну ношу, слон Тантор поринув у