Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

з котячою спритністю уклякнув біля нього і почав колотити розпростерте тіло величезними іклами, голосно сурмлячи в божевільному гніві. Та врешті, переконавшись, що в потовченій скривавленій людській постаті вже не лишилося життя, підняв те, що недавно було Свеном Мальбіном, вкупі з гамаком та накриттям, і жбурнув через колючу загорожу в джунглі.

Корак із жалем спостерігав трагедію, якої волів би не бачити. Він не любив шведа, навіть більше — ненавидів, але швед володів якоюсь важливою таємницею. Тепер вона пропала назавжди. Хіба що шейх міг її виказати. Але на це Корак сподівався дуже мало.

Мавполюд безстрашно підійшов до могутнього Тантора, ніби й не був щойно свідком убивства людини, подав знак, щоб слон підійшов ближче, і підняв його на спину. Тантор скорився, враз зробившись лагідний, мов кошеня, і обережно посадив Корака нагору.

Ховаючись у джунглях, Мальбінові слуги дивилися, як загинув їхній господар, і тепер, сповнені страху, проводжали поглядами дивовижного білого воїна верхи на розлюченому звірі, що пірнув у джунглі тим-таки шляхом, яким прибув сюди.

25

Шейх грізно поглянув на бранця, якого двоє воїнів привели з півночі. Він вислав загін за Абдулом Камаком і сердився, що натомість йому прислали зраненого нікчемного англійця. Чому вони не порішили його там, де знайшли? Це, напевно, якийсь бідолаха крамар, що заблудився в джунглях. Користі з нього ніякої.

Шейх грізно накинувся на бранця.

— Ти хто такий? — спитав він французькою.

— Я пан Морісон Бейнс із Лондона, — відповів той.

Ім’я лунало промовисто, і старий розбійник подумав про можливий викуп. Його наміри щодо полоненого змінилися. Наміри, але не ставлення, — допит тривав.

— Що ти хотів украсти в моїй країні? — ревнув шейх.

— Я не знав, що Африка належить тобі, — відповів пан Морісон. — Я шукаю дівчину, яку вкрали з дому мого друга. Викрадач поранив мене, і мій човен понесло вниз за течією — коли твої люди схопили мене, я просто повертався назад до його табору.

— Дівчину? — спитав шейх. — Оцю? — І він кивнув ліворуч на кущі біля загорожі.

Бейнс поглянув у вказаному напрямку і вирячив очі з подиву: там, спиною до нього, підібгавши ноги, сиділа Меріем.

— Меріем! — вигукнув він і кинувся вперед, але один із його сторожів перехопив пана Морісона за руку і шарпнув назад.

Дівчина, почувши своє ім’я, підхопилася на ноги й озирнулася.

— Морісон! — скрикнула вона.

— Сиди там і не пхайся не в свою справу! — гарикнув на неї шейх і повернувся до Бейнса. — Отже, це ти, християнський пес, вкрав у мене доньку?

— Доньку? — вигукнув Бейнс. — Вона твоя донька?

— Так, моя донька, — рикав араб, — і жодному невірному я її не віддам. Ти заслужив смерть, англійцю, але якщо ти заплатиш, то врятуєшся. Я подарую тобі життя.

Бейнс уже не зводив здивованого погляду з Меріем, яка, на його думку, зараз була бранкою Гансона, а опинилася в арабському селищі. Що трапилося? Як вона втекла від шведа? Араб забрав її силоміць чи вона втекла за власним бажанням, попрохала захисту людини, яка називає її своєю донькою? Багато б він віддав, аби порозмовляти з нею. Якщо вона тут у безпеці, то розмова лише зашкодить їй, араб може здогадатися, що він прагне забрати її звідси, до своїх друзів-англійців. Панові Морісону вже не спадало на думку вирушити з дівчиною до Лондона.

— Ну? — спитав шейх.

— О! — вигукнув Бейнс. — Я перепрошую, це не вона! Я мав на увазі зовсім іншу. Втім, я згоден заплатити. Скільки ти хочеш?

Шейх назвав суму, як на пана Морісона, не таку вже й велику. Морісон ствердно кивнув. З такою самою легкістю він би згодився, якби сума значно перевищувала його можливості, бо зовсім не збирався нічого платити. Згоджуючись на пропозицію шейха, він хотів лише виграти час і звільнити Меріем, якщо виявиться, що вона цього хоче. Твердження араба, що він її батько, ставило під сумнів переконання пана Морісона щодо намірів дівчини. Водночас нерозумно було б думати, що гарна молода жінка згодиться залишитися в брудному дуарі у старого лихого араба і не захоче повернутися в гостинний дім-бунгало, звідки Морісон знадив її. Англієць поринув у понурі роздуми про огидність свого вчинку- роздуми, обірвані шейхом, який наказав панові Морісону написати листа британському консулові в Алжирі, диктуючи дуже точно (що свідчило про неодноразові вимагання грошей у багатих полонених англійців). Побачивши, що листа адресовано консулові в Алжирі, Бейнс почав заперечувати: мовляв, таким шляхом гроші дійдуть не раніше, як через рік. Але шейх навіть слухати не хотів, щоб послати когось у ближнє містечко на узбережжі і звідти телеграфом вимагати переказу грошей. Шейх дуже стерігся. Його власний спосіб був уже перевірений. У всіх інших — надто багато неперевірених деталей. Він не квапився дістати гроші — міг чекати рік або два, якщо потрібно, але чекати доведеться не більше шести місяців. Він повернувся до одного, з арабів і дав указівки, як поводитися з полоненим. Бейнс не розумів ані слова арабською, але, спостерігаючи жестикуляцію, збагнув, що йдеться про нього. Араб уклонився господареві й наказав Бейнсові йти за собою.

Днглієць запитально поглянув на шейха. Той ствердно кивнув, пан Морісон підвівся і пішов за охоронцем до тубільного куреня, зшитого з козинячих шкур. Всередині було темно й вогко. Охоронець тукнув двох чорношкірих, які сиділи надворі. За наказом араба вони зв’язали Бейнсові руки й ноги. Англієць протестував, але ні чорношкірі, ні араб не втямили й слова з його прохань. Вони зв’язали Бейнса і пішли собі. Якийсь час пан Морісон лежав, розмірковуючи про похмуре майбутнє, яке чекало на нього в наступні довгі місяці, аж доки друзі стримають звістку й пришлють гроші. Тепер він ладен був уже справді заплатити — аби тільки вибратися з цього